Необхідне зло - Абір Мукерджі
— З ювраджем? — перепитав я.
— Так на хінді називається крон-принц, сер,— пояснив Не Здавайся.— Його титул — юврадж Самбалпура Адгір Сінґх Сай.
— Із усією повагою до вас, прем’єр-міністре,— продовжив я,— але ми із сержантом стали свідками вашої сварки. Ви явно не погоджувалися з якимось аспектом переговорів із віце-королем.
— Він був ювраджем,— зітхнув диван,— а я простий функціонер, найнятий втілювати побажання королівської родини.
— Але ж ви як прем’єр-міністр виступаєте також і радником королівської родини? Схоже, ваша порада прийшлася принцові не до душі.
Він криво посміхнувся.
— Юврадж був людиною молодою, капітане. А молодь часто буває впертою, і принци — найупертіші з них. Він виступав проти того, щоб Самбалпур підписував угоду з віце-королем і вступав до Палати принців.
— Ви з ним не погоджувалися щодо цього?
— Якщо вік і дарує нам щось,— продовжив диван,— то це мудрість. Самбалпур — штат маленький, благословенний богами, отже, притягує до себе жадібні погляди. Не забуваймо історії. Ваша Ост-Індська компанія намагалася, і не раз, анексувати наше королівство. Такому штату, як Самбалпур, потрібні друзі і голос у президії. Місце в Палаті принців і дає нам такий голос.
— А що тепер буде?
Диван обміркував запитання.
— Очевидно, нам доведеться тимчасово облишити переговори. Після трауру ми ще раз обговоримо це питання з магараджею і,— майже непомітна пауза,— з його радниками.
— Не припускаєте, хто хотів смерті ювраджа?
— Припускаю,— відповів він.— Ліві радикали, баламути з партії конгресу. Вони здатні на все, аби послабити вплив королівської родини в Самбалпурі. Голова самбалпурської міліції отримав наказ заарештувати їхнього лідера.
— Чи принц казав вам, що отримав певні листи?
Диван звів брови.
— Які листи?
— Нам невідомо,— пояснив Не Здавайся,— але, схоже, вони його схвилювали.
— Він нічого не казав мені про листи.
— Він показував їх полковнику Арорі,— сказав я.
— У такому разі,— відповів диван,— нехай полковник і пояснює.
Він натиснув кнопку на стіні за спиною. Дзенькнув дзвоник, і повернувся слуга.
— Арора сагиб ко буланте,— наказав диван.
Слуга кивнув і вийшов із кімнати.
За мить двері відчинились, і увійшов ад’ютант. У новому тюрбані і з помітним бузковим синцем завбільшки з гранату збоку голови. Вигляд він мав уже не такий суворий, як раніше, ніби вбивство хазяїна фізично скоротило його дюймів на два.
— Сер?
— Як голова? — поцікавивсь я.
Він підняв руку до набряклого обличчя.
— Лікарі вважають, що череп не пошкоджено,— обережно сказав він.
— За це варто подякувати долі,— сказав Не Здавайся.
Сикх зиркнув на нього, але швидко себе опанував.
— Чим можу допомогти, джентльмени?
— Мусимо поставити вам кілька запитань щодо нападу,— відповів я, вказуючи на канапу.
Та, схоже, полковнику більше подобалося стояти.
— Ви там були,— сказав він.— Ви бачили все, що і я.
— Усе одно. Нам потрібна ваша версія подій.
— Для протоколу,— пояснив Не Здавайся і витягнув із нагрудної кишені жовтий записничок і олівець.
— Що ви хочете знати?
— Почнемо спочатку,— сказав я.— Коли ми виїхали з Будинку уряду, чому ви вибрали саме той маршрут до готелю? Навряд чи то був найкоротший шлях.
Ад’ютант помовчав, облизав тонкі губи і лише тоді відповів:
— Дороги безпосередньо до готелю були перекриті через Ратха-ятру. Ви самі бачили.
— Але чому ви поїхали через Майдан?
— Цей маршрут мені знайомий. Ми з ювраджем багато разів там проїздили. Йому подобалося їздити через парк.
— Що сталося, коли ви доїхали до кінця Майо-роуд і повороту до Чоурінґхі? Коли ви вперше помітили вбивцю?
Полковник напружився.
— Я побачив його, лише коли він ступив на дорогу перед автомобілем. Мабуть, ховався за деревом. Авжеж, я негайно загальмував. Я тоді не відчув, що автомобіль його вдарив, але він упав, тож я вирішив, що ми його зачепили. Тепер дуже шкодую, що не натиснув на газ і не переїхав ту свиню.
— Що сталося далі?
— Як ви самі бачили, я вийшов із авто, щоб перевірити, чи не постраждав той чоловік. Він лежав ниць під радіатором. Я нагнувся подивитися, чи з ним усе гаразд. А він перевернувся й ударив мене. Тоді пригадую лише постріли.
— Бачили, чим він вас ударив?
Полковник похитав головою.
— Принаймні чимось твердим.
— На місці злочину ми нічого не знайшли,— сказав я.
Він нагородив мене важким поглядом.
— Думаю, він прихопив цю штуку із собою.
— Чи впізнали ви нападника?
— Ніколи його не бачив,— огризнувся він.— Та будьте певні, що цього обличчя, я не забуду. Бачитиму його навіть на своєму похоронному багатті.
Обличчя його почервоніло. Мені стало шкода хлопця. Сором від того, що не впорався зі своїм обов’язком, переслідуватиме його решту життя, а може, й усе наступне.
— Так, Арора,— втрутився диван.— Капітан згадав листи, які нібито юврадж отримував останнім часом. Вам щось про них відомо?
— Прошу? — спантеличено заблимав він. Мабуть, і досі перед очима у нього стояли ранкові події.
— Записки, про які він казав у автомобілі,— пояснив я.
— Так. Він їх мені показував.
— Вони у вас?
Він похитав головою.
— Його Високість зберігав їх у себе.
— А що саме в них було? — поцікавивсь я.
— Не знаю. Я не міг прочитати. Вони написані на мові орія, якою розмовляють в Одіші. Ані юврадж, ані я нею не володіємо. Хіба що кілька людей при дворі. Усі справи ведуться англійською, іноді хінді. Орія? Ні, ніколи.
— Але ж це мова місцевих мешканців, хіба не так? — запитав Не Здавайся.
— Так,— відповів він,— але не мова двору.
— Чи принц не просив вас знайти когось, щоби перекласти? — запитав я.
Полковник похитав головою.
— Не просив, а я забув про записки, аж доки він не згадав про них у автомобілі сьогодні.
— Схоже, хтось йому їх таки переклав,— зауважив я.
— Так,— погодився ад’ютант,— але не через мене.
— Чи міг це зробити хтось із палацу? — продовжив я.
Він криво посміхнувся, покосився на дивана і лише тоді перевів погляд на мене.
— Обачність у палаці не часто зустрінеш.
— Чи маєте думку, хто б міг бажати ювраджу смерті? — допитувавсь я.
Ад’ютант пригладив охайно підстрижену бороду.
— Не хотів би пускатись у міркування. Це питання годилося б поставити дивану.
— Містер Даве уже поділився
