— Лариса, Юра.
— Що — Лариса і Юра?
— Треба попередити її… дружину… Заспокоїти, бо наробить дурниць. Вона повинна повірити тобі до кінця, повністю. Так само, як я повірив. І взагалі… Хто знає, що там, у лісі, як там… Мені ж ти зброю теж не даси.
— Побачимо. Так чого ти від мене хочеш?
— Просто попередь Ларису. В разі чого не кинеш її, прикриєш.
— Без тебе мав такі плани. Ти що, вже себе поховав?
— Це моє прохання, старлею, — Ігор говорив твердо. — Поки не почую від тебе, що мої попереджені, не будуть хвилюватися, не нароблять дурниць — з місця не зійду.
Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.
— Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…
— Прохання, — вперто повторив Вовк. — На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…
— Е–е, я тут стою! — нагадав про себе Жора.
— То стій! — огризнувся на нього Ігор. — Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом — точно.
Левченко глянув на циферблат.
Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.
— Хай, — зітхнув приречено Андрій. — Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?
— Так точно.
— Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, — для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. — Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?
Жора з Ігорем злагоджено кивнули.
— Тоді вперед.
Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.
А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…
3
До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи — людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.
Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.
Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.
— На хвилинку, — сказав Андрій, випереджаючи запитання.
Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.
— Лови його!
— Стій! Сірко, до ноги!
З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.
— Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! — крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. — Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!
— Катя! — з докором втрутилась Лариса.
Сіре створіння мчало просто на Андрія.
Він нахилився.
Розставив руки.
Підхопив.
— Гоп–ля!
Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.
— Так, — промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.
Вовченя.
Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.
Від нього не сховалося — жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.
— Сірко, значить.
Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло — знову нахилився, пустив на підлогу.
Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:
— Боря, Юрко — ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.
Хлопці, відчувши — щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:
— Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило — хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.
— Воно–то ясно, — кивнув Левченко. — Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?
— Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять — не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…
— Катя права, — втрутилась Лариса. — В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.
— Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?
— Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.
— Може бути, — Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. — Все одно б дізналися.
— Кажу ж — я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.
Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.
— Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?
— Так уже сталося, — Липська розвела руками.
І розказала, як сталося.
— Ця людина приходила до вас потім?
Катерина кивнула, перепитала без тіні тривоги:
— А що таке?
— Нічого. Коли? Востаннє — коли?
Андрій пригадав, коли знайшов у лісі на кущі вовчу шерсть.
Саме той день назвала Катерина.
Левченко не міг у це повірити.
Збігів не буває.
Або навпаки — трапляються саме такі збіги.
Звичайне маленьке вовченя — ось кого йому не вистачало знайти, аби всі фрагменти остаточно й дуже просто склалися в голові. Підказки ж були кругом. Завжди. Не лише тепер — раніше. Варто побачити сироту вовчиці, щоб отримати останню — й головну — відповідь.
Ні.
Є ще одна.
Левченко здогадався, хто.
Лишилося зрозуміти, чому.
— Будьте тут. Нікуди не виходьте, — промовив він, поправляючи кашкета. — Катерино, лишаю тебе старшою. Відповідаєш за своїх гостей. Як щось, коли хтось прийде — посилайся на мене. В усьому, навіть якщо такої потреби не виникне.
Більше нічого не пояснюючи, рвучко розвернувся, вийшов з хати.
Його вже напевне чекають на місці Вовк із Теплим.
Але ще треба встигнути навідатися до Нещерета. Бо з новим відкриттям плани трошки помінялися. Без лікаря — ніяк.
Уже осідлавши мотоцикл, Левченко згадав — за всіма цими відкриттями не виконав прохання Ігоря.
Не вертатися ж.
Та й не до того.
Розділ одинадцятий
Холодний піт
1
— Не
