— Хто? — питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.
— Наш товариш, — Андрій навмисне наголосив на останньому слові. — Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.
— Визнаю, — змирився Вовк. — У чому правий?
— Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.
— Варіанти?
— Мало, — визнав Андрій. — За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…
— Не треба, — Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. — Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.
— Пропозиції?
— Йти шляхом найменшого опору, — Ігор кивнув вперед на прокладену колію. — Там або міни є, або нема.
— Багатий вибір, — оскалився Теплий. — Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.
Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.
— Поясни.
— Складно тільки на перший погляд, — мовив Ігор. — Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.
— Чому?
— Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.
— Тобто?
— Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.
Ось ще фрагмент, подумав Левченко.
Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:
— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?
— Ага.
— Впораєшся?
— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?
Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.
— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.
— Не про твою честь, — огризнувся той.
— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.
— Дай йому, — розпорядився Левченко.
Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.
— Підніми, — суворо звелів Андрій.
— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.
— Я сам, не треба.
Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.
Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.
Левченко й Теплий принишкли.
Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.
Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний:
— Є!
— Що там? — запитав Андрій
Заблимав ліхтарик. Вовк вилаявся, тоді відгукнувся:
— Розтяжка. Знайома штука. Схоже, німецька, протипіхотна. Детонатор натяжної дії.
— А? — Жора нетерпляче смикнув Андрія за лікоть. — Чого?
— Лапи забери, — Левченко відступив на крок, зовсім не переймаючись, як це сприйме бандит, та все ж пояснив: — Зачепиш на ходу спеціального дротика, висмикнеш детонатор, і все. В тебе п'ять секунд. Пощастить — ногу відірве, пузо шрапнеллю розворотить. Не пощастить — хана. А ще на таку міну можна зверху ногою стати. Тоді без варіантів, амба.
— Багато їх там натикано?
— Я знаю? — тихо вигукнув Левченко. — Такі міни по одній не ставлять.
Згадавши випадок із Громовим побратимом, осікся. Відразу долучив до загальної картини ще один фрагмент. Не аж такий значний, проте все одно — показовий та потрібний, котрий поки не готовий був вірно трактувати. Додав лише:
— Як білі гриби. Знайшов один — шукай інші поруч. І все, не каркай під руку.
— Кому?
— Заткнися, сказав!
Теплий вирішив не загострювати й без того непросту обстановку. Замовк, теж втупившись у силует Ігоря метрах у двадцяти від себе.
Знову потягнулися напружені мовчанка й чекання. Нарешті постать попереду заворушилася, відсунулась назад, Вовк озвався з сутінок:
— Сам не зможу. Підсвітити треба, ліхтарик потримайте хтось.
— Дивись, є така приказка про помилки сапера…
— Глохни, сказав! — Левченко вже ледь стримувався. — Давай, дуй вперед. Допоможеш.
— Мене? На мінне поле? Сам чого не йдеш, начальнику? Фраєра знайшов?
— Я пішов би. Довіри до тебе в таких справах у мене нема.
— Чули ми це вже, Левченко, чули.
— Так ще послухай. Не піду, бо не пущу тебе за спину. Попереджав. Значить, не відсвічуєш тут, а йдеш до Вовка.
— Ага, — Жора вишкірився. — Шнурки тобі прасувати не треба?
Все. Досить.
Коротко й різко замахнувшись, Андрій ударив Теплого в лице.
Той не чекав. Не встиг ухилитися, на ногах не встояв, повалився на траву. Скочив тут же, збираючись кинутись на
