Мотоцикл стояв там, де лишили.
Левченко осідлав його. Де там сторож Ігор Волков: на робочому місці чи, може, вдома сидить…
Частина четверта
ЧАС ВОВКІВ
Розділ десятий
Фрагменти
1
Коли зупинив мотоцикл біля хвіртки будинку на околиці, показувало п'ятнадцять на четверту.
Давно Андрій не фіксував часу так детально. Вкотре згадався фронт, коли, плануючи військові операції та узгоджуючи дії, постійно звіряєш годинники. Тут же пояснив собі: те, що готує зараз — теж операція, не менш важлива для порятунку ввіреного йому селища й така сама небезпечна. Насамперед для нього. Адже сьогодні вже скоїв один державний злочин — відпустив з миром повстанця. Ще й попередивши про можливість облави. Цього досить для звинувачення в державній зраді, трибуналу та розстрілу. Але гуляти — так гуляти, махнув рукою Андрій. Порушенням більше, порушенням менше, двічі не стратять.
Через те вирішив не давати Волкову, яким би той не виявився хворим, часу на роздуми. Ходити довкола, провокувати, ловити на слові й заганяти на слизьке в ситуації, що склалася, смислу не бачив.
Погрюкав у двері кулаком. Коли відразу не відчинили, вирішив: усе, його розрахунки вірні. Зробив підозрюваний ноги з Сатанова. Та раптом зсередини зашаруділи, затим відчинили. Навіть не намагаючись роздивитися, хто перед ним, Андрій звично кинув руку до козирка, називаючись:
— Міліція, старший лейтенант Левченко! Волков Ігор…?
Затнувся. Вилетіло з голови по–батькові. Спробував згадати, тоді вирішив не заморочуватися, повторив, уже впевненіше:
— Ігор Волков, правильно?
— Так точно, — почулося у відповідь.
— Значить, я до вас. Документики покажемо?
Говорячи, Андрій нахрапом сунув уперед. Відтісняючи Ігоря, бороданя з перебитим носом, через сіни до кімнати. На ходу зачинив за собою зовнішні двері, потім щільніше прикрив внутрішні. Лишившись із Волковим сам на сам, обсмикнув кітель, спокійно витягнув пістолет із кобури. Не націлив, стиснув, тримаючи дулом униз, далі видав, дивлячись співбесіднику просто у вічі:
— Можеш не шукати нічого. Липові папірці твої мені не потрібні. Чого витріщився? Ти — Ігор Вовк. Утік із місць позбавлення волі. Засуджений за статтею п'ятдесят вісім–десять, але за втечу ще припаяють. Сядеш на четвертак, повних двадцять п'ять.
На зарослому лиці не здригнувся жоден м'яз.
— Ви про що, товаришу старший лейтенант? Сплутали з кимось?
— Ні з ким я тебе, на щастя, не сплутав, Ігоре Вовк. Це добре. Погано було б, аби сюди ввалився капітан Сомов, царство йому небесне. Геройські загинув на посту, а збирався ж до тебе в гості. Не знаю, кому треба подякувати, що так і не дійшов. То вороги народу його відволікають, це ж вони працюють під вовкулаків. Залякують населення, чув, може? Ще банда Жори Теплого життя не дає, теж довбе начальство. Нема особистого життя, скажи?
— Нічого не…
— Рота закрий! Все ти розумієш, Ігоре Вовк! Їдемо до Лариси, на очну ставку, чи вже хоре ваньку валяти, а, Вовче?
Той міг не відповідати. Обличчя виказало й очі. Варто було Левченку згадати Ларису вперше, Ігор не зміг до кінця стримати емоції. Невтаємниченій людині навряд чи здав себе. Лиш Андрій таким не був. Далі заговорив уже спокійніше:
— Цікаво, як я на тебе вийшов, як здогадався? Дуже коротко поясню, бо патякати з тобою, гарикатися чи навіть допитувати без протоколу ніколи. Я квартирую в місцевої бібліотекарки, Поліни Стефанівни. До неї вчащає Лариса Сомова, вчителька, дружина тепер уже покійного головного тутешнього чекіста. Знайшла рідну душу, ділиться зі старою сокровенним. Так уже склалося, що Стефанівна довіряє мені. Обмовилася — був у Лариси інший чоловік. Тільки в таборі сидить, ворог народу. Подробиць мені не треба, про ворогів народу краще за неї знаю. Ну, є в мене свої обставини…, — зараз грав ва–банк, розкривався так, як не дозволяв собі дотепер ні з ким, та іншого способу швидко схилити Вовка на свій бік не бачив. — Сьогодні рано бачив Ларису. Розмовляв із нею. На жалобну вдову не схожа. Полегшення, ось що на лиці написано. Інший би не помітив, але ж я її кілька місяців, як не щодня, то через день спостерігаю. Нема розгубленості. Хоче їхати звідси й знає, що робить. Коли жінка з дитиною під час війни спокійна, втративши чоловіка з можливостями — це багато, про що говорить. Особливо, коли начальник відділу НКВС починає цікавитися чоловіками, котрі недавно облаштувалися на підконтрольній йому території. Й двічі підкреслює для себе прізвище такого собі Волкова Ігоря, сторожа з Будинку культури, демобілізованого з війська.
— І що?
— А ось.
Розстебнувши лівою рукою верхні ґудзики шинелі, Левченко засунув її за викот, пошарудів, витягнув разом із складеним учетверо папірцем.
— Відповідь на мій запит. Коли почув від Стефанівни про арештованого колишнього чоловіка Лариси Сомової, вирішив поцікавитись для себе, за що сидить. Начальник міліції має право такі запити робити. А подібних затребувань десятки, як не сотні. Жодна канцелярія на таке уваги спеціальної не зверне. Ігор Вовк утік із табору номер такий–то такого–то числа серпня місяця поточного року. Нинішній чоловік Лариси напевне знає це. І неабияк цікавиться громадянином на прізвище Волков. Далі пояснювати?
Відчувши, якою зараз буде реакція, промовив поспішно, випереджаючи безглузді спроби викрутитися:
— Крім мене й Сомова ніхто нічого не підозрює. А Сомова вчасно загризли. Дружина тебе не викаже. На моє слово теж можеш покластися.
Спершу хотів тиснути: мовляв, збереже таємницю, якщо Волков–Вовк згодиться допомогти. Проте попрощався з цим планом, уже коли почав розмову й побачив Ігорову реакцію. Їм доведеться разом йти до лісу, на лови того, кого вважають перевертнем. Якщо поставити втікача в такі умови, Андрій не зможе спокійно ставати до нього спиною. Адже той розсудить — щойно потреба в допомозі відпаде, його здадуть.
Значить, Левченко небезпечний.
Бо насправді до лісового хижака Вовкові нема печалі. Та якщо дати гарантії безпеки, нічого не вимагаючи навзаєм, можна отримати союзника. Й не боятися удару в спину.
— Чому я повинен тобі вірити? — нарешті видушив із себе Ігор.
— Отже, цим підтверджуєш, що ти — Ігор Вовк, утікач із табору. Заметано?
— Будемо знайомі.
— Молодця. В такому разі доповідаю: є причини, чому мені не стане легше від твого викриття й повторного арешту. Пояснювати нічого не збираюся. У мене до цієї влади свої рахунки. Неоплачені. Прикриваючи тебе, Вовче, я їх частково починаю стягати. Років із шість чекав нагоди, як не більше.
— А
