— Правильні питання, Ігоре. Якби нічого не хотів від тебе, тримав би твою таємницю при собі. Живи.
— Спасибі, добрий чоловіче. Що хочеш?
Левченко машинально мазнув очима по годиннику. П'ятнадцять тридцять. Ще не вечір, але вже й не зовсім день — з огляду на кінець вересня.
— Чуєшся як? Точно хворий? Бо не схоже. Доктор Нещерет говорив, там у тебе цілий букет болячок, табірних…
— Ти мене лікувати прийшов? Дивна турбота про здоров'я.
— Зуби не шкір. Готовий прогулятися зі мною до лісу? Кілометрів з двадцять. Марш–кидок не аж такий великий. Спокійної прогулянки не обіцяю, там можуть бути перешкоди. Але як іти, то просто зараз.
— Подумати треба, старлею. Мета прогулянки?
— Перевіримо одну інформацію. Вона стосується того, хто так вчасно для тебе порвав горлянку капітанові Сомову. Є в мене підозра, де знайти його лігво.
Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:
— Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?
— Та ось уже скоро дві години, як.
— Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…
Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета — далася взнаки напруга.
— Рік? Кажеш — рік? Він же тут із травня наче орудує…
— Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…
— Кого боявся народ?
Левченко враз відчув — перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи — й відкриється очевидна істина.
— Вовкулаки, — спокійно промовив Ігор. — Він в окрузі ще за німців почав жирувати.
— Звідки відомості?
— А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.
Ідіот.
Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.
Як просто все.
Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.
Об'єкт у лісі.
Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.
Нічні нелюдські крики.
Гот, він же Бог.
Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.
Між усім цим прямий та явний зв'язок. Інакше бути не може.
Хижак, котрий народився в лісі.
Перевертень.
Створений тим, хто не лише називається Богом, а й вважає себе таким.
— Ти для чого? — запитав Ігор. — Лоба ж розквасиш.
— Переживу, — Левченко відмахнувся рукою з пістолетом. — Ніби зростається все.
— Що саме?
І Андрій, не маючи сумнівів, що робить правильно, розказав Вовкові про об'єкт у лісі. Полонених у блоку. Штрауса, сейф у його кабінеті. Ніким ні разу не баченого Гота. Нічне бомбардування. В останній момент вирішив не говорити, коли й від кого це почув. Утім, Ігор не питав. Слухав уважно, коли Левченко скінчив — кивнув:
— Знаєш, ти правий, мабуть. Усі сліди ведуть туди. Думаєш, вдасться когось або щось знайти?
— Або того, для кого об'єкт у лісі — рідний дім. Або — папери в сейфі. Якщо розклад вийде підходящим — і те, і інше.
— Раптом все це розбомбили до цеглини?
— Може, й так. Перевірити треба. Гайда, Вовче, збирайся. Нема часу. Зброю дам, є в мене з собою запасний пістолет. Сам же розумієш: один я там нічого не зроблю.
Вовк зітхнув, знову озирнувся. Нерви, вирішив Левченко.
— Без мене.
Почувши таке, Андрій не повірив.
— Що–що?
— Хочеш — стріляй. Але без мене. Не вийде нічого в нас.
Левченку враз забракло слів. Його не цікавили аргументи. Він не розумів, що людина в такому становищі відмовляється, чудово уявляючі можливі наслідки. Переконувати, вмовляти його Андрій не збирався. На це не лишалося часу.
Повільно підняв руку з пістолетом.
Зараз Вовк або піде з ним, або…
— Опусти, — почулося раптом.
Наказали зненацька, й Левченко в першу мить подумав — це говорить сам Вовк. Та з сусідньої кімнати, з–за спини Ігоря, виступив чоловік, цілячи з пістолета в голову Андрієві.
— Не промахнуся, начальнику! Опускай ствол!
На Левченка вдруге за день наставляли зброю.
Інший би посміявся.
Ясно, чого Вовк нервово озирався.
Сюрприз.
— Так–так… Громадянин Теплов. Жора Теплий. Ну–ну…
— Зустрічалися ми недавно, а, начальнику? Повоювали трохи, біля магазину, нє?
— Де б ще знову…
Андрій не збирався вимагати пояснень від Вовка. Але й зброю опускати наміру не мав. Зрозумівши це, Теплий перемістив руку, тепер цілячись уже в голову Ігоря.
— Раніше шмальну, начальнику.
2
— Поговоримо?
Відповів Андрій не відразу. Зустрівся поглядом із Вовком. Нічого там, попри сподівання, не прочитав. Неквапом опустив пістолет, запитав:
— Про що?
— О! — вигук Жори Теплого прозвучав радісно. — Поважаю, начальнику. Я вже подумав — станеш у позу. Заведеш шарманку: не буду говорити з тобою, морда бандитська. Здавайся, сучий син. Весь такий із понтом, із гонором. А тут ані понту, ані гонору. Значить, вийде розмова. Чи не вийде?
— Не знаю. Валяй, чого хочеш.
Теплий скривив кутик рота в посмішці.
— Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.
— І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.
— Ага, вірю, — Теплий стер із лиця криву посмішку. — Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, — він клацнув язиком, — розклади не годяться.
— Не хочеш змитися?
— Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, — кивок на Ігоря, — рано тут прибігала. Знаю вже все,
