— Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» — це де? В лісі тутешньому?
— Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, — Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. — Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.
— Троє, — озвалася Катерина.
— Троє, — виправився Грім. — Живих — двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.
— У хаті? — здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.
— Просто під вашими носами, — тепер Грім посміхнувся. — У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.
— Для чого?
— Боротьба триває, Левченко.
— Нехай. Значить, начальника міліції Тищенка, на чиє місце я прийшов, ваші вбили?
— Мої хлопці, — кивнув велетень. — Потім відійшли в інший район. Там потрапили в засідку. Місцеві поляки донесли совєтам. Ті прислали НКВС. Вирвалося нас троє. Думали — Калина доживе. Він дотягнув сюди, до Сатанова. У нас Катерина — надійна людина. Але якби ще вчасно полікувати… Тополя на міну наступив, казав уже… Я ось у капкан.
— Ти до діла ближче, Громе. До діла. Звідки міна, чому капкан? Про яке місце ти ведеш? І головне: як усе це пов'язане з тим, хто вбиває людей біля Сатанова?
Велетень витягнув ногу перед собою.
— Тоді помагай, Андрію. Сам би впорався, мабуть. Не відразу, але не аж такий слабий. Тільки ж тебе сам Бог послав, бачу. Хоч у Бога ти й не віриш, всує згадуєш. Зате я повірю тобі. Бо Катя сказала — тобі вже хтось довіряє. А не всякому совєцькому наші довіряться нині.
— Вона говорила про Ларису. Дружину того вбитого чекіста.
— І про неї начуваний від зв'язкової. Наша подруга не підпустить близько аби кого. Вирішила ввійти в довіру до жінки москаля, начальника НКВС, аби через неї знати його плани. Коли потім каже: наша вона, та пані вчителька. Думками наша. Каже Катя — вона вірить тобі. Якщо наша людина тобі вірить, значить, з тобою можна щось мати.
— Дякую. Розібралися.
— Тоді не сиди, помагай, а я розповім все по порядку.
Розказав.
Зовсім уже довірливо, наче своєму. Ніби й не тримав на мушці парабелума ще кілька хвилин тому.
Видно, теж розпирало — так поділитися хотів.
3
Улітку, як пояснив Грім, не перестаючи при цьому визволяти себе з капкана, крайова група УПА–Південь почала спроби формувати на території тоді ще зайнятого німцями Поділля свої повстанські відділи.
Воювали не лише з гітлерівцями. Серйозним противником виявилося червоне партизанство. Ліси довелося ділити з ними, і партизанам таке сусідство не сподобалося. По суті, як зрозумів Левченко, слухаючи й постійно перепитуючи свого нового товариша, повстанці та радянські партизани воювали кожен на два фронти — як із німцями, так і один із одним. Значна частина партизанських загонів керувалася безпосередньо з головного управління НКВС в Москві, тож підтримку вони мали потужну. Слід також зважити, що на той час — і Андрій досить добре це знав, — партизанські групи вже підтримували зв'язки з крупними з'єднаннями. По суті, були повноцінною армією в німецькому тилу, контролюючи окремі території.
Повстанцям же доводилося обходитися лише своїми силами й спиратися на підтримку місцевого населення. Котре в цих краях не завжди симпатизувало їм, віддаючи перевагу червоним партизанам. Тож підрозділи повстанської армії виявилися не такими чисельними, як партизанські загони. Та якби їхні сили з часом зрівнялися — все одно протистояти доводилося ще й регулярному німецькому війську. Тому воювали повстанці з противником, чиї сукупні сили перевищували їхню кількість по найскромніших прикидках у три рази.
— Отак, значить, ми били одне одного, — пояснював Грім.
Замовк, тягнучи, нарешті, ногу з лещат капкану в той час, поки Левченко з усієї сили стримував його металеві «щелепи». А коли вийшло, і Андрій тут же відкинув пастку подалі в кущі, велетень скривився, обережно зняв чобіт. Очам відкрилася сіра онуча з червоними плямами в місцях, де гостряки капкану таки пробили ногу.
— Не страшно, — спокійно мовив повстанець, розмотав онучу, відкрив поранену ногу, повторив: — Не горе. Могло гірше бути. Поки не вояк, але заживе. Відлежатися треба.
Здавалося, для велетня пошкоджена нога справді мало, що значила. Прикрість, неприємність, але зовсім не трагедія. Поворушивши пальцями, повернувся до розповіді, і далі прозвучало дуже буденно:
— Карателі німецькі нас не розрізняли. Одного разу, десь наприкінці вересня, так, як зараз, налетіли на їхню облаву, влаштовану на партизанів. Хто вцілів і попався, потрапили з ними в один полон. Недалеко від Проскурова сталося. А потім мене ще з кількома хлопцями перевезли сюди.
— Тут був табір?
— Вони це називали об'єктом.
— Хто?
— Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…
Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.
Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще — політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.
Ще один гурт — поліцаї, в недалекому минулому — такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів — крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти
