З морського міністерства Накас побіг у міністерство фінансів, звідти — в міністерство закордонних справ і колоній, доки нарешті не застряг у відомстві військового міністерства, бо тут проскочити непомітно було найважче.
— Ваше корито, містере Нокс, для військових справ непридатне, — сказав другий адмірал, якого він зустрів у своєму житті, — але з нього вийде чимала купа дров, що опалювати ними інші кораблі.
— Тим краще для мене, — не засмутився молодий капітан.
— Воно-то так, але ви, містере Нокс, від цієї миті до кінця свого життя записуєтесь у військово-морський флот його величності.
— А що я там робитиму? — злякався хлопчина.
— Служитимеш.
— Ким?
— Моряком.
— Де?
— На підводному човні.
— А вже й такі є?
— Поки що це таємниця, бо човни цього типу ще не дуже досконалі й більше лежать на дні моря, ніж плавають Отож для королівського флоту й потрібні сміливі тямковиті хлопці, які б після аварії урятувались і відверто сказали б, чого бракує тим підводним човнам.
— Адзуськи, — відповів Накас.
— Чому?
— Я з дитинства звик спати біля відчиненого вікна.
— О’кей! — відповів адмірал. — Дуже добре! Коли спливеш на поверхню, можеш зробити навіть три вікна, тобто ілюмінатори. Ось вам документи, в яких написано: «Коли розпочнеться війна, вам треба за 24 години з’явитися в най ближчий порт військово-морського флоту Британії».
— А як же я, перебуваючи в морі, про початок війни дізнаюся?
— Стежте за пресою, — адмірал був непохитний, бо хабарі він брав тільки яйцями страуса, крокодила чи варана, а Накас іще не встиг їх привезти з Африки. — Запитання будуть?
— А яке звання мені присвоєно?
— Я вже вам сказав: моряка.
— А скільки грошей мені платитимуть за це?
— Скільки й усім морякам під час війни.
— Але ж, сто чортів у печінку, я як-не-як сякий-такий капітан! — показав свій характер Крапас.
— Ми про це подумали, — пояснив великий військові урядовець. — Ви на підводному човні матимете окрему вішалку для свого кашкета.
— Я вимагаю і окрему висувну шухляду для своїх калош!
— З такими вимогами військове міністерство згодне.
— Спасибі вам.
— Бажаємо успіхів!
За дверима міністерства на нього чекали мати, батько та обидва брати, які вже встигли перевдягтися в блакитну уніформу, під «Дельфіна». Вони пішли в корчму «Пригощення золотого лина», скромно пообідали, відзначивши у такий спосіб цю важливу подію в їхньому житті. Потім повернулися на корабель, засукали рукава й заходилися його опоряджати з усіх боків. Один з них фарбував поцуплені місця, інший просмоленим клоччям затикав дірки, третій лагодив вітрила, четвертий перевіряв навігаційне приладдя, а Юле Цесорюте, за чоловіком — леді Нокс, підіткнувши спідницю, почала прибирати всі закутки, до яких вже п’ятдесят років не торкалася жіноча рука.
Вона так розходилася, що не помітила, як у взятий напрокат пилосос утягла Гаву, що сховалася за шафою. Зчинився страшенний галас. Пилосос заклинило, а з його середини вилітали такі слівця, що аж стіни каюти почервоніли.
Підбіг наймолодший Накас і сяк-так витяг крикуху, а та розгнівано скочила на сідало під стелею каюти й каркнула:
— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!
Почувши, що птах говорить, Юле впала в м’яке крісло, та опам’ятавшись, не могла стримати радості:
— Ви тільки послухайте, ця ворона вміє говорити!
— То й що? — відповіла Гава. — А ти, стара відьмо, літати вмієш?
— О-о, яка вона чарівна! — не могла натішитися Юле. — Ну, ще щось скажи.
— Щоб у тебе якір зірвався, медузо! — вкрай розлютилася Гава і відвернулася до стіни.
— Гаво, не комизься! — наказав Крапас. — Бий тривогу!
— Дзуськи! — ворона сіла на щоглу й почала свистіти, як старий боцман, але так голосно, шо позбігалися полісмени пристані.
— Що сталося? — питають капітана.
— Вчимося відбивати морський десант, — збрехав Крапас, а ворона тим часом заверещала:
— Фараони!
— А, це ти, стара відьмо! — В порту всі знали Гаву й не гнівалися на неї.
Так, це я, молоді бовдури! — каркнула ворона й сховалася в каюті, але полісмени ще довго не розходилися. Від нудьги вони щось перевіряли, нишпорили по закутках, добре пригостилися і тільки тоді, горді, начебто здійснив незвичайний подвиг, стали розходитися додому.
— То як?… Відбив десант тупоголових? — реготала ві рона на своєму сідалі.
Крапас дивився на неї і супився. Тільки одна Юле ще не могла натішитися на корабель, що так несподіва»; дістався їм: він тепер мав їх і годувати, і одягати, і буг теплою домівкою. Вона з величезною цікавістю обстежнл всі закутки, до всього їй було діло.
— Що це? — показала на величезну морську карту. Чому це вікно заклеєно папером?
— Тут вікна немає, тільки стіна, — пояснив син. — На ні позначені всі моря і океани світу, всі затоки.
— І ти їх усі знаєш?
— Ще не дуже… Коли покійний капітан спитав мене, д лежить Аляска, я не міг відповісти.
— А вона, та Аляска, до цієї морської карти належить.
— Звісно.
— Вона велика?
— Чимала.
— Та ти не сумуй, я весь корабель переверну догори дном, але я її знайду, тільки скажи мені, яка вона на вигляд.
— Хоч і знайдеш, однак на корабель її не занесеш, — засміявся син і хотів обійняти матір, але в цей час убігли інші брати й загорлали:
