«Аляска» - Сергій Бут

У цей час його мучителі пильно вдивлялися в темні морські глибини. Ця ділянка моря, схована в затінку скель, не сприяла їхньому спостереженню. Отець Іларій відверто нервував. Погляди кумів зустрілися тієї миті, коли металева линва в руках Фоми смикнулася двічі. Хорист нашорошився, священик перехрестився й перехилився через борт, виглядаючи бранця з донькою на руках.

Антон і справді підіймався вгору. Його ліхтарик дедалі чіткіше світив у вічі недругам, які мусили примружуватися, щоб тримати Водолаза в полі зору. Нарешті голова їхнього бранця з’явилася над водою. Чоловік виплив без тіла, проте не з порожніми руками, які мерщій сховав від прискіпливих поглядів.

— Де вона? — гукнув отець Іларій, якому вже вривався терпець.

Антон виплюнув з рота загубник і, ковтаючи повітря, відповів:

— Панотче, мені справді шкода, але її тіло не в найкращому стані. Може, залишмо її і нехай спочиває з миром?

Фома одразу ж скоса зиркнув на свого друга. Він як ніхто знав про бажання старого перепоховати доньку, тож реакція священика була для нього прогнозованою. Отець Іларій люто схопив Антона за шию і, стиснувши пальцями горлянку, прошипів просто в очі:

— Замовкни! Пірнай назад і дістань її тіло…

Фома міцніше вчепився в трос, тримаючи його натягнутим, аби полонений не міг ударити чи штовхнути отця Іларія. Проте Антон і не думав цього робити. Він сміливо дивився ворогові в очі. Цей двобій аж так захопив священика, що Водолаз міг непомітно, ховаючи долоні під бортом судна, вийняти з гранати запобіжну чеку.

— Мабуть, легше… — хриплим і здушеним голосом промовив Антон.

— Що? Що ти сказав? — нетерпляче перепитав отець Іларій.

— Легше вас тут поховати, отче.

Після цих слів Антон жбурнув до човна гранату і, вхопившись за трос, щосили потягнув його на себе. Побачивши бойовий снаряд, Фома розгубився й послабив хватку, а це дало Антонові змогу опинитися під водою.

Куми лише встигли перезирнутися. У їхніх поглядах тепер був розпач і гострий біль, а надто в очах отця Іларія, який усвідомив власний програш. Уже наступної миті тіла двох чоловіків розшматували десятки осколків, не зоставивши їм жодного шансу на життя. Вибухова хвиля зрикошетила від скель і погнала відлуння за обрій у відкрите море, відносячи в невідому далечінь душі Антонових катів, а заодно — і його біди.

Ретельно спланована прес-конференція одного з найупливовіших друкованих видань спричинила вибуховий ефект у житті цілої країни. Докази існування каральної психіатрії та знущань над пацієнтами породили інформаційне цунамі, що його підхопили всі провідні ЗМІ. Миттєвою реакцією високопосадовців стало створення урядової комісії, покликаної розібратися зі злочинами лиходіїв у білих халатах не лише в одній нарізно взятій лікарні, а й в усіх медичних закладах загалом.

Завдяки галасу в ЗМІ доля Бемоля опинилася під «мікроскопом» одного з провідних телеканалів. Кілька днів поспіль узята в облогу районна лікарня не могла здихатися настирливих журналістів, які нарешті домоглися того, щоб їхнього колегу перевели до звичайної клініки для лікування ушкоджених кінцівок. Перебуваючи на стаціонарі, Бемоль активно співпрацював зі слідством.

Згідно з наказом комісії, Павловича усунули від виконання обов’язків головного лікаря на час розслідування. Він досі сподівався на допомогу покровителів з усемогутніх кабінетів, але зв’язок із ними практично урвався відтоді, як пішов розголос про його злочини. Удар був такої сили, що в один із робочих днів його знайшли повішеним у власному кабінеті. Правоохоронці кваліфікували трагедію як самогубство, і всі з цим погодились. Однак Прапор, який під час нічного чергування бачив на території лікарні знайому постать, що нерідко навідувала Павловича, мав на те свою думку. Санітар зробив правильні висновки: шефа списали. Рятуючи власну шкуру, Прапор дав свідчення, якими звинувачував покійного начальника в усіх гріхах, зокрема у вбивстві дружини колишнього пацієнта та її коханця. За словами санітара, начальник оскаженів через утечу «психів» і, взявши зброю, поїхав на полювання. На щастя, після невдалої спроби наздогнати Антона Чахлий перебував у реанімації на межі життя і смерті, тому ні підтвердити, ані спростувати слова спільника не міг.

Цими ж днями біля мису виловили два трупи, у яких упізнали настоятеля місцевого храму та його хориста. Достеменно встановити причину їхньої загибелі не вдалося, але слідство зійшлося на одному — необережне поводження з вибухівкою під час риболовлі.

Така кількість смертей в невеличкому містечку на березі моря породила силу-силенну пліток. Щодня вони обростали новими версіями, але жодна з них і близько не відтворювала істини. Найприкріші, звісно, стосувались Антона. І хоча слідство повністю виправдало хлопця, проте його лікування в психіатричній клініці та втеча звідти оповили цю історію таємничим серпанком. Утім, Антон, чи правильніше — Гліб, не зважав на чутки. Значно більше його гризло власне сумління. Уся ця історія почалася з подружньої зради, а проте в тій зловісній аварії винен лише він. Обличчя білявки не раз з’являлось у снах, і щоразу він прокидався, обливаючись холодним потом — почуття вини брало гору. Перед ким спокутувати гріх? Час спливав, і зрештою хлопець наважився реалізувати давно ухвалене рішення.

Оксамитовий сезон уже закінчився, хоча погода ще тішила своїм теплом. Осінні вітри шмигали морем, скуйовджуючи його поверхню у хвилясті кучері. Біля причалу погойдувався невеличкий вітрильник. Засмаглий чоловік порався на палубі з канатами. Нарешті керманич закінчив усі приготування й човен плавно відштовхнувся від свого пристанища. Підхоплений силою вітру, він подрейфував у бік маяка, за яким відкривався вихід у море. Капітан цього невеличкого