«Аляска» - Сергій Бут

популярних у ті часи. Та річ у тому, що «розвантаження» не було узгоджене із власниками майна й капітаном судна — то був розбій. І хоча він минув вдало, їх знайшли по гарячих слідах. І вже в останній фазі операції, коли оперативники оточили будинок, де переховувалася злочинна ватага, хтось із його товаришів-наркоманів дістав пістолет. Вогонь відкрили з обох сторін, і, коли напарник Фоми упав, скошений кулею оперативника, хорист вихопив зброю. Він стріляв навмання, але таки поцілив у противника. За вбивство правоохоронця Фомі вліпили десять із гаком, і після терміну йому не знайшлося місця в суспільстві. З часом він зав’язав із наркотиками, проте гріх ішов слідом за ним по п’ятах. Урешті-решт мордований долею й ув’язненням чоловік знайшов прихисток у храмі, тим паче, що церковний спів бальзамом лився на скалічену душу. І ось тепер він знову на лихій стежці, проте зрадити найближчу людину він не мав права.

Поки Фома міркував над власними діями, Антон ухопився за борт човна.

— Зажди, — скомандував Фома, виринувши зі своїх роздумів.

Він підняв із дна човна металевий трос і причепив на шию Антона залізний обруч, що увінчував мотузку.

— А ц-це ще навіщо? — заїкаючись, спитав Антон.

— Щоб ти часом за буйки не заплив, — пояснив хорист.

Фома замкнув на обручі замок і вказав Антону на море, запрошуючи того розпочати пошуки. Він прилаштував спорядження на спину в’язня й надів на його сиву голову ліхтарик.

— Ну, з Богом, — священик благословив свого бранця на пошуки, на що дістав відверту відповідь:

— Іди до біса.

Антон натягнув маску, уклав до рота загубник, увімкнув ліхтарик і, перехилившись спиною через борт, упав у темну воду. Металевий трос поринув слідом, повільно тікаючи з рук Фоми.

З часів психушки Антон уперше потрапив у знайоме середовище. Підводний світ манив тишею й помірністю. У промінь світла потрапляла розмаїта фауна: бички, медузи, скумбрії та різноманітна мілька; по дну повзали краби. Рідна стихія додала пірнальнику сміливості й упевненості. Він занишпорив променем по морському дну, аж поки не побачив те, що шукав. Антон розвернувся на півоберта і, заворушивши ластами, поплив до темного отвору, що був насправді входом у печеру, яка ховалася під водою від цікавих поглядів мандрівників.

Маневр Водолаза напнув у руках Фоми металевий трос, яким той утримував бранця. Це занепокоїло Антонових поневолювачів. Фома вчепився в трос, що втікав, і поглянув на наставника, очікуючи команди.

— Витягуй його! — гукнув священик.

Фома натягнув сталеву мотузку і обережно, мов велику рибу, почав тягти до себе. За кілька підхватів голова Антона з’явилася над водою. Водолаз нервово витягнув загубник і невдоволено промовив:

— Я ж сказав, с-смикну двічі.

— Тебе різко понесло до скель, — відповів на це Фома.

— Вона серед к-каміння, — кивнув у бік кам’яної стіни Антон.

За триста-чотириста метрів від стрімчака, яким завершувався мис, виплив приватний катер. З його борту лунала спокійна мелодія.

Двоє служителів церкви завмерли на місці, пильно вдивляючись в Антона, чи, бува, той не заволає на допомогу. Фома про всяк випадок напнув мотузку, попереджаючи бранця не бавитись із вогнем. Однак їхній невільник навіть і не думав про втечу чи допомогу від сторонніх людей. Він мовчки провів очима білосніжний катер, що віддалявся в нічну пітьму, забираючи з собою звуки мелодії. Щоб додати собі духу, Антон пошепки повторив слова останньої пісні, яку почув від Бемоля:

То моє море…

— Що ти верзеш? — злісно перепитав священик.

Антон підвів на нього важкий погляд.

— Пірнай і гляди, без фокусів мені, — наполягав панотець.

— Які фокуси під водою? — відкараскався Антон і знову пірнув у воду.

Сталевий хвіст поплівся за ним, вислизаючи з рук Фоми щоразу з більшою силою. Духовний наставник хориста схилився над водою, спираючись на борт судна. Він прискіпливо вдивлявся в чимраз тьмяніший промінь підводного ліхтарика, яким прокладав собі шлях у морських глибинах Антон. Дрижаки пробігли тілом священика. Йому не вірилося, що цей тривалий марафон і повільне доведення вбивці його доньки до безтяму добігає кінця. Тепер від Водолаза вимагали лиш одного — підняти тіло вбитої дівчини на поверхню, і все! Долю його вирішено: він згине на цьому-таки місці.

Отець Іларій настільки «світився» ідеєю помсти, що її загрозливе сяйво вказало Антонові вихід зі скрути. Від моменту другого народження він думав лише про порятунок, але зараз дедалі більше схилявся до наміру дати відсіч кривдникам. На щастя, шанс у нього був.

Сховані ящики контрабандистів стояли в печері, вхід до якої був під водою. Навіть досвідченому пірнальникові не пощастило б потрапити туди без спорядження. Звісно, про неї знав не лише Антон, а й дехто з його колег-дайверів. У юності багато з них шукали в ній скарби або влаштовували романтичні прогулянки сміливим дівчатам, проте з роками цікавість до печери зникала, а в еру комп’ютерних технологій молодь не надто переймається дайвінгом. Утім, Антон не забув про підводне сховище. Тієї злощасної ночі, коли він сам вийшов у море на пошуки втраченого контрабандистами знаряддя, вдалося-таки дещо знайти. Антон підняв ящик на судно, а коли відкрив, то здивувався — всередині лежали гранати. Не знаючи, що робити з такою знахідкою, і маючи купу власних проблем, рятівник вирішив перетягти вантаж до печери, ніби відчуваючи, що небезпечна знахідка може стати в пригоді. Як у воду дивився!

Нарешті Водолаз пірнув у невеличкий отвір і, зробивши два короткі махи ластами, проплив під навислими кам’яними бурульками. Далі шлях угору, і за секунду він виринув з води,