Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов
— Гадаю, ви розповідали про це небагатьом?
— Нікому.
— Тоді хоч один раз не завадить розповісти комусь. Звичайно, якщо у вас є таке бажання. Буває, поділишся з кимось думками, й самому все стає зрозумілішим…
— Можливо. Власне, всі ці речі мені й без того зрозумілі… я маю на увазі — кожна окремо… а як підведеш рису, виходить зовсім інше…
Вона відкидається на лавку, дивлячись уперед, на далекі невиразні вогники па мосту, й замовкає, поринувши в своє минуле. Я зовсім не збираюся підбивати її на сповідь. І якщо в цю мить вечірнього мовчання озветься чийсь голос і скаже: «Невже ти не співчуваєш цій дівчині і її драмі?»— я змушений буду відповісти: «Так, співчуваю, хоч напевно й не знаю, яка саме драма була в неї, тільки це співчуття — моя особиста справа, а цими днями мій шеф дав мені інше доручення, набагато складніше й важливіше для мене в даний момент». Це може здатися вузьким практицизмом і меркантильністю, але в цей вечір для мене не так важливо дізнатися про Дорину драму, як завоювати її довір'я, довір'я, без якого моє завдання страшенно ускладнилося б.
— Отже, ви не дуже важко перенесли смерть матері? — запитую я, аби нагадати жінці, що вона почала мені щось розповідати.
— Не дуже. Звісно, і я, й мій батько любили її, але я вам уже казала… Після того, як померла мама, я сама взялася вести господарство, дарма що мені було лише тринадцять років. До нас приходила тільки праля, все інше лягло на мене, і я з усім справлялася, бо мама добре подбала про те, щоб навчити мене господарським справам. І хоч ця робота забирала в мене весь вільний від навчання час, я виконувала її із задоволенням, бо робила це для батька. Можливо навіть, оті роки до закінчення гімназії були найщасливішими в моєму житті — роки, сповнені запаху мильної води й начищеного паркету.
Вже зовсім стемніло. Вітер похолодшав. Дора виймає з сумки сигарети, сірники й закурює, напевно, для того, щоб зігрітися. Цілком слушно.
— Батько мій — тихий, сумирний чоловік. Не тому, що його видресирувала мати, — просто такий у нього характер. Прийде з роботи — він якийсь начальник у торгівлі, — купить дещо в дім, потім піде до друзів у ресторанчик випити чарчину горілки — лише одну чарчину — й повертається додому читати газету або слухати радіо. Пам'ятаю, якось завітали до мене дві подруги з нашого кооперативу, й одна з них каже: «Заздрю тобі, Доро, що в тебе такий батько». А друга: «Годі їй заздрити — бо як надумає її батько одружитися…» Доти в мене ніколи не виникало такої думки, і, пам'ятаю, як тільки батько повернувся, я його, ні сіло ні впало, запитала: «Татку, хіба ж ти одружуватимешся вдруге?», а він засміявся й каже: «А навіщо мені одружуватися, коли в мене така господарка?» Та я наполягала на своєму: «Ні, ти обіцяй мені, що більше не одружишся», а він: «Яка комаха вкусила тебе сьогодні, дитинко? Гаразд, заспокойся, обіцяю тобі».
Вона замовкла, поринувши у спогади, й забула, що тримає запалену сигарету. Я вже вдруге помічаю в ній оцю погану звичку, притаманну деяким жінкам, — переводити цінний матеріал.
— Батько дотримав свого слова, поки я закінчила середню школу. Але останні місяці він став дедалі частіше запізнюватись або йти з дому в недільні дні. Я вже була не дитина й розуміла, що може бути причиною цих запізнень, але казала собі: нічого, краще так, аніж би він одного дня привів її мені в дім. Тільки він таки привів її, вже після того, як вони побралися. Звичайно ж, була й деяка попередня підготовка, неясні натяки, знайомство за два тижні до цього «зі співробітницею», спільний похід у кіно, та коли він її привів — це було для мене несподіваним ударом. Я навіть не нагадала йому, що він обіцяв, бо мені було соромно за нього. Просто замкнулася в собі й спробувала пристосуватися до нового становища.
Вона говорить, роблячи рукою свої звичні короткі рухи, немов щось малює, а потім закреслює. Відтак підносить до губів сигарету, але сигарета вже згасла, і жінка зневажливо кидає її.
— Спробувала пристосуватись, але з цього нічого не вийшло… Надто вже звикла я до попереднього життя, а в тої, нової, були зовсім інші плани, й деякими рисами свого характеру вона-дуже скидалася на мою маму, тільки ж вона не була мені матір'ю, хоч їй дуже хотілося грати цю роль, Взагалі вона уявила собі, ніби одне з її завдань — узятися за перевиховування покинутої напризволяще дитини, а в мене не було ніякого бажання, щоб мене перевиховували, тим більше вона, що й сама була тільки на сім-вісім років старша за мене й не вміла нічого приготувати, не перевівши продуктів… Вона постійно робила мені зауваження, і я не залишалася в боргу, а мій безхарактерний батько намагався зайняти нейтральну позицію, чим ще більше дратував Єлену — її звали Єленою, — і взагалі атмосфера в квартирі ставала зовсім отруйною, я почала дедалі частіше тікати з дому й повертатися аж після того, як вони вже зволили повечеряти, а Єлена дорікала батькові так, щоб і я чула: «Хіба ти не бачиш, що дитина зовсім розпустилася». Або: «Хіба, отак швендяючи, вона складе вступні іспити?» Однак я все-таки склала вступні іспити й була зарахована до університету, тільки невдовзі після цього стався остаточний розрив… через п'ять левів.
— П'ять левів?
— Так, через п'ять левів. Єлена твердила, буцімто я їх узяла, а я їх не брала, потім вона сама згадала, що віддала їх прибиральниці за те, що та помила сходи. Коли б не ті п ять левів, знайшлася б якась інша дрібниця, — потрібний був лише привід, — тож коли додому повернувся батько, я заявила йому, що не можу залишатися в домі, де на мене дивляться, як на злодійку, а він знову спробував зайняти якусь примирливу позицію, але мені все це вже набридло, я схопила плаща — тільки плаща — випурхнула
