Необхідне зло - Абір Мукерджі
І тут я його побачив. Спалах золотого і чорного у високій жовтій траві.
— Туди! — скомандував принц погоничу.
Ми гнали тигра крізь кущі, доки він не обернувся і не встав перед нами, вишкіривши зуби; під хутром у нього перекочувалися м’язи. Особисто я вважаю, що жодна тварина не витримає порівняння з королівським бенгальським тигром. Він є втіленням грації, сили і краси.
Принц повернувся до Фіцморіса.
— Сер Ернест,— гукнув він,— чи можу я запропонувати вам зробити перший постріл?
Як справжній джентльмен Фіцморіс відмовився.
— Може, міс Ґрант вистрілить першою?
Енні підняла гвинтівку, прицілилась і вистрілила.
Від шуму над деревами піднялася зграя птахів. Тигр пірнув у траву.
— Жінки! — розреготався принц.— Як вона могла не влучити?
Фіцморіс щось крикнув погоничу, і їхній слон кинувся переслідувати тигра. Слон полковника Арори і Не Здавайся почав заходити з іншого боку, вони сподівалися перерізати тигрові дорогу.
Загоничі також звузили коло, відганяючи тигра назад. Тварину знову загнали в кут. Цього разу стріляв Фіцморіс. Тигр заревів. Ще один постріл, принца, тоді третій, полковника Арори,— усі три влучили у ціль. Але звір не падав. Довелося вистрілити ще кілька разів, лише тоді його ноги підігнулися і він упав на землю. Та навіть і тоді гарчав, захищаючись. Урешті-решт Пуніт прицілився в голову тварині — і пролунав останній постріл.
Навколо тигра зібралися місцеві мешканці. Один із індійців почав установлювати фотоапарат, і Фіцморіс попросив свого погонича допомогти йому спуститися, аби сфотографуватися зі своєю здобиччю.
— Якось це не спортивно,— зауважив я.— Загоничі... Усе одно, що стріляти у ріку в бочці.
— Це заради Фіцморіса,— відрізав принц.— Цей чоловік не влучить у ціль, що рухається, навіть якщо від цього залежатиме його життя. Тож ми дозволяємо йому вбивати старих та втомлених тварин. Навіть маємо особливу рулетку для нього: усе, що він уполює, має довжину не менше восьми футів. Особисто я надаю перевагу справжньому полюванню.
— Тоді відкликайте загоничів, Ваша Високосте,— запропонував я.— Робитимемо все як слід.
Він поглянув на мене і посміхнувся.
— Мені здавалося, що ви такі речі не схвалюєте, капітане. А ви, виявляється, таки мисливець!
Він потягся за срібною фляжкою, відкрутив кришечку, зробив ковток і простягнув мені.
— Свого роду мисливець,— погодивсь я і, взявши фляжку, ковтнув рідини.
Пуніт гукнув одного із загоничів, і той передав усім іншим: принц бажає полювати. Ми знову повернули до високої сухої трави, цього разу вже без криків та барабанів.
Більшість гостей залишилися позаду. Кармайкл приєднався до Енні та Фіцморіса, і вони милувалися трофеєм сера Ернеста. Тож за нами слідували Не Здавайся з полковником Аророю, та ще попереду йшов один старий мисливець, видивляючись слідів тигра.
Здавалося, що їхали ми так кілька годин, прислухаючись до звуків лісу: чудернацьких криків оленів, схожих на виття привидів, тріск і шелест гілля під ногами слонів, цвірінькання дюжин різноманітних птахів. Тут, у цьому богами забутому місці, усе було значно простішим, ніби Самбалпур та придворні інтриги лишилися за мільйон миль звідси.
Тишу порушив принц.
— Знаєте, колись батькові подобалося приїздити сюди на кілька тижнів. Він уставав рано-вранці, вирушав у джунглі в компанії одного-єдиного слуги, що ніс рушницю, і ще до сніданку підстрілював тигра. Мисливцем він був чудовим. Уперше мені дозволили приєднатися до них із Адгіром, коли мені виповнилося сім. Спеціально для мене загнали тигра, явно не найкращого, але для дитини семи років подія все одно була вражаючою.
— І ви в нього стріляли? — запитав я.
— Так,— просто відповів принц.— Влучив просто поміж очі.
Почало сутеніти, але ми все одно їхали далі. Слідопит вдивлявся в траву: шукав відбитки на ґрунті, жмутик шерсті на колючках кущів, навіть тигрові екскременти. Нарешті він підвів голову і кивнув: напав на слід. Слон прискорив кроки; у душному, стоячому повітрі повіяло чимось новим. Наші відчуття загострилися, голоси лісу стали більш насиченими, набули нового значення, усе навколо ніби наелектризувалося.
Десь поблизу закричав крук і злетів у небо. Я підвів очі. Навіть мавпи на фікусах були якимись утомленими. На язику відчувався присмак пилу. Раптом слідопит зупинився і махнув рукою. У траві щось промайнуло, але відразу ж і зникло. За мить знову спалахнуло золотом.
— Ось він! — сказав принц.
Але то був не «він». Тварина була футів за сорок від нас, а за нею ще дві, трохи менші — золотаво-чорні тигренята.
— Мати,— охнув я.
— Так,— Пуніт схопився за рушницю.
Тигриця, мабуть, відчула небезпеку. Вона легко могла б утекти, але стояла, прикривши собою тигренят і вишкіривши зуби.
Пуніт підняв рушницю, прицілився, і час ніби зупинився, як то буває в мить перед убивством. Навіть мавпи уловили присутність смерті, заверещали на верхівках дерев. Я поглянув на них, і помітив дещо інше.
Серед гілок одного з дерев блиснув метал.
За три роки в окопах у Франції я, може, і не навчився багато чого, але снайпера впізнав би з першого погляду. Я крикнув Пуніту пригнутися, а сам кинувся до нього і стягнув на платформу.
Пролунав постріл. Із дерев’яного балдахіна над головою посипався град скіпок.
— Не підводьтеся! — гукнув я і схопився за свою рушницю.
Ще один постріл, куля відрикошетила від срібного оздоблення сідла.
Я підняв рушницю. Стрільця побачив не відразу. З такої відстані багато не роздивишся, можна було сказати тільки, що це індус у брунатно-сірій накидці. Звук іще одного пострілу, тепер уже не з боку снайпера, а ліворуч від мене. Не Здавайся. Нас наздогнав другий слон, і сержант також помітив стрільця. Із рушницею Не Здавайся поводитись умів, тож його перший постріл мало не зачепив ворога, змусивши його запанікувати. Моя школа! Я прицілився і вистрілив. Мій постріл був не такий влучний, як у сержанта, але цього й не потрібно було. Моє завдання — вивести противника з рівноваги. Решту довершить Не Здавайся.
Той не забарився, і постріл влучив у ціль. Снайпер випустив рушницю й упав із дерева. Не Здавайся направив свою зброю в місце, куди чоловік мусив приземлитися, але в густій траві, та ще й у сутінках, важко було щось розгледіти.
Принц так і лежав на підлозі
