Необхідне зло - Абір Мукерджі
Коли решта вийшли з їдальні, він поліз до кишені, витягнув звідти запечатаний конверт і передав його мені.
— Ключі,— пояснив він.— До кабінету та сейфа дивана. Щасливого полювання,— побажав він, спостерігаючи, як я ховаю ключі.— Ну а тепер ходімо до інших.
У вітальні Пуніт ставив платівку на грамофон, і незабаром кімнату заповнили ритми регтайму.
— Гей! — підхопив принц Енні під руку.— Нумо танцювати!
Вона посміхнулась і вийшла за ним на середину кімнати, а я дивився, як Пуніт смикається, і його рухи нагадували мені конвульсії контуженого солдата. Більше ніхто, здається, нічого дивного не помітив. Йому навіть плескали в долоні.
— Що він робить? — поцікавивсь я в Кармайкла.
— Це називається «індичий крок»,— пояснив той, ковтнувши віскі.— Американський танок, який припав принцу до душі.
— Ноги заплітаються, як у того п’янички,— хмикнув я.
— Обережніше, щоб він не почув,— відповів посол.— Він вважає, що це напрочуд вишукано.
— Ваша Високосте, ви чудово танцюєте,— похвалила його Енні, коли музика скінчилася.— Де ви навчилися?
— На цьому самому місці,— відповів він, переводячи дух,— хоча вчитель мій був із Блекпула. Власне, люба моя, найкращих танцюристів можна знайти тільки у Блекпулі.
Він клацнув пальцями, і слуга у лівреї приніс на срібній таці пляшку «Дон Периньйон» і дюжину келихів. Принц узяв один і передав його Енні, взяв і собі.
Він зробив ковток і розреготався.
— Сьогодні радіймо і забуваймо про все!
Я взяв два келихи і пішов до Даве. Той ввічливо відмовився:
— Дякую, але я не п’ю.
— Мені здавалося, що при дворі всі п’ють,— здивувавсь я.
— Не всі,— відповів він.— Хтось має залишатися тверезим, щоб переконатися, що принц безпечно дістанеться до свого ліжка.
— Нянька для спадкоємця трону? — підняв я брови.— Хіба це робота для прем’єр-міністра?
— Ну,— зітхнув він,— скажімо, я роблю трохи більше за вашого містера Ллойда Джорджа[26].
— Тоді влаштовуйтеся зручніше,— порадив я.— Не схоже, що принц сьогодні квапиться у ліжко.
Я озирнувся на інших. Кармайкли приєдналися до принца й Енні у центрі кімнати, хоча, якщо вірити обличчю містера Кармайкла, зробив він це не зовсім добровільно.
— Ви не танцюєте? — поцікавився диван.
Я кивнув на Пуніта:
— Так я точно не вмію.
Я допив шампанське, вибачився і пішов до виходу, прихопивши по дорозі Не Здавайся.
— Ходімо, сержанте. Мусимо знайти звіт.
Тридцять сім
Будинку троянд було темно, світилася лише самотня лампочка над гаражами. Ми з Не Здавайся ішли майже навпомацки: піднялися сходами на другий поверх і пройшли по коридору до кабінету дивана. Я вставив найбільший з Арориних ключів у замок і повернув.Увійшовши до кімнати, я витяг із кишені коробку сірників і запалив один. Затремтів вогник, освітив величезний кабінет, розбитий на дві частини: неофіційна, з канапами та журнальним столиком, і на сходинку вища — робоча, більшу частину якої займав дерев’яний письмовий стіл. На стінах вишикувалися на портретах раджі та рані в королівських регаліях, на підлозі лежало кілька килимів. За столом нічого, крім стільця, не було.
— Де ж сейф? — запитав Не Здавайся.
— Перевірте під столом,— порадив я.
Сірник догорів, і я задмухнув його, полум’я ледь не обпалило мені пальці. У куточку стола стояла бронзова лампа під смарагдово-зеленим абажуром. Не Здавайся зачинив віконниці й увімкнув лампу, освітивши кімнату приглушеним зеленкуватим світлом. Паперів на столі не було.
Не Здавайся відсунув шухляди, почав їх обшукувати. Я тим часом оглядав кімнату, шукаючи місце, де міг би стояти захований сейф.
Він витяг кілька документів і заходився їх переглядати.
— Нічого,— урешті-решт сказав він, не відриваючи погляду від документів.— Знайшли сейф?
— За портретами нічого,— відповів я,— а де ще можна заховати, навіть не знаю.
— Може, полковник помилився?
— Сейф має бути десь тут,— не погодивсь я.
— Але якщо його немає ні під столом, ні на стінах, де ж він?
— Не знаю,— зізнавсь я.
Не Здавайся був зайнятий паперами на столі. Я підійшов ближче.
— Знайшли щось?
Він підвів очі.
— Скажіть, що ви щось знайшли.
— Гадаю, що це дані геологічної розвідки.
— Мають якесь відношення до алмазних копалень?
— Не можу сказати, сер.
— Ну, це краще, ніж нічого. Беріть їх і ходімо,— сказав я, вимкнувши лампу.
Він підвівся зі стільця, і ми пішли через темну кімнату до дверей. Жоден із нас не подумав про сходинку між робочою частиною кабінету і зоною відпочинку. Звернули б ми увагу на неї, усе скінчилося б зовсім по-іншому.
Я йшов на кілька кроків попереду, тож першим оступився й упав. Незграбно приземлився і поморщився від болю в лівій нозі. За мить поруч зі мною розлігся Не Здавайся.
— Чорт! — прошепотів я, потираючи гомілку.— З вами все гаразд?
— Так, сер. А з вами?
Я повільно встав і обережно переніс вагу на ліву ногу, із полегшенням зітхнув.
— Здається, так. Який дурень придумав влаштувати сходинку посеред кімнати?
Не встиг Не Здавайся нічого сказати, як я вже знав відповідь. Пошкандибав назад до столу й увімкнув лампу.
— Он той килимок,— наказав я.— Допоможіть відсунути його.
Разом із сержантом ми скрутили килим за столом. Я опустився навколішки, щоб краще роздивитися, і помітив прямокутну панель у підлозі, десь фут завширшки. З одного боку був невеличкий отвір, точнісінько якраз для пальця. Я обережно підняв панель і поклав її на підлогу поруч. Під нею лежала сіра металева скринька з бронзовим диском, на якому було вигравірувано «Фіше, Париж». Я озирнувся на Не Здавайся.
— Вуаля! — вказав я на отвір у підлозі.— Один сталевий вогнетривкий сейф!
Я витяг із кишені менший ключик і вставив його в замок.
У сейфі лежало кілька тоненьких сірих тек, маленький оксамитовий кисет і револьвер, який, дякувати полковнику Арорі, я упізнав: кольт, ідентичний тому, з якого стріляли в принца Адгіра. Не чіпаючи зброю і кисет, я взяв теки і передав їх Не Здавайся. Він сів за стіл і почав гортати папери першої теки.
— Щось є? — не витримав я.
— Бюджет.— Він закрив теку і відклав її вбік, відкрив
