Необхідне зло - Абір Мукерджі

Я запросив Енні до старої фортеці, щоб допитати міс Бідіку ще раз, але вона відмовилася.

— Мене запросили на екскурсію палацом,— пояснила вона і сказала, що зустріне мене перед полюванням.

Я квапився, тому не звернув особливої уваги на її слова. А от тепер розмірковував, хто б це міг її запросити, але, на щастя, думки було чим зайняти. Зізнання євнуха збило мене з пантелику. Спочатку я навіть вирішив, що він жартує: сама думка про те, що новий юврадж міг залицятися до жінки, яку заарештували за вбивство Адгіра, здавалася абсурдною. Але Саїд Алі сказав це щиро і не відступався від своїх слів.

— Чому ж більше ніхто про це не згадав? — запитав Не Здавайся, коли ми виїжджали за ворота палацу.

Однією рукою він притримував волосся, щоб те не розліталося від поривів вітру. Навіть поспішаючи, він не забув узяти гребінець і швидко причесатися.

— Євнух запевняє, що не всім про це відомо,— відповів я.— Сам він знає лише тому, що є головою жіночої половини і саме йому Пуніт доручав вибирати подарунки для дівчини.

— Ви вправно провели допит, сер. Мені так шкода, що я не був при цьому присутнім.

— Нема про що шкодувати,— відмахнувсь я.— Він повідомив цю інформацію із власної волі.

Сержант замовк. Обличчя його знову набуло характерного виразу.

— Що?

— Сер?

— Що вас турбує цього разу? — поцікавивсь я.

Він наморщив чоло.

— Не знаю, сер. Просто не можу зрозуміти чому.

— Що — чому?

— Навіщо євнуху добровільно вам це розказувати?

Гарне запитання. Лише вчора полковник Арора казав, що євнухи пишаються тим, що не видають таємниць. Навіщо ж Саїду Алі ділитися зі мною інформацією? Розпитуючи наложницю, я наблизився до чогось такого, чого не мусив дізнатися? Або хтось попросив його сказати це мені?

— Не знаю,— відповів я, подумки вилаявши себе за те, що сам про це не подумав.

Стара фортеця здавалася ще більшою і ніби мерехтіла від спеки.

Я вирішив змінити тему.

— Знайшли щось цікаве у паперах Ґолдінґа?

Він похитав головою.

— Нічого. Звіту там точно немає.

Водій зупинив автомобіль у дворі фортеці, і ми з Не Здавайся пішли до кабінету майора Бхардваджа.

Нас провів високий офіцер зі щелепою, що нагадувала, імовіріше, ніс корабля. Майор сидів за столом із кислим обличчям. Якщо й минулого разу він не радий був нас бачити, то зараз був налаштований явно вороже.

— Накази,— гаркнув він, підводячись.— Я не отримував ніяких наказів щодо вашого спілкування із заарештованою. Хто ви такі, що вриваєтесь у мій кабінет і вимагаєте, щоб я виконував ваші накази? Це вам не британська територія, капітане.

— Так, але людина, якій підвладна ця територія, попросила мене провести розслідування, що я і роблю. З’ясувалося, що міс Бідіка була не зовсім відвертою у своїх відповідях, як я сподівався. Тож або ви підете нам назустріч, або ми змушені будемо зателефонувати до палацу і поцікавитися думкою Його Високості щодо всього цього.

На мить ми застигли один навпроти одного, як парочка биків.

— Якщо дозволите, сер...— утрутився Не Здавайся.— Я переконаний, що майор і сам хотів би почути пояснення міс Бідіки. Ми всі в одній команді, так би мовити.

Не скажу, що мені дуже хотілося, щоб Бхардвадж був присутнім, але Не Здавайся знайшов непоганий компроміс, якщо він спрацює.

— Не заперечую,— погодивсь я.— А ви, майоре?

Бхардвадж поміркував і неохоче кивнув.

Ми вийшли з його кабінету і попрямували до вежі, де тримали Шрейю Бідіку.

— В одній команді? — прошепотів я Не Здавайся, коли ми повернули за ріг.— Ви вже не в Кембриджі, Банті.

— Ні, сер. Просто мені здалося, що таке порівняння допоможе знайти вихід.

Міс Бідіка лежала і читала якусь пошарпану книжку. Подерті масні сторінки ледь трималися під потертою палітуркою. Вона закрила книжку і підвелася.

— Містер Віндгем і його бенгальський сержант,— сухо сказала вона.— Чим завдячую такому задоволенню?

— Принц Пуніт,— відрізав я.

Вона заблимала очима.

— А що з ним?

— Після нашої останньої зустрічі в мене лишилося враження, що вам цей чоловік не подобається.

Цього разу відповіді не було.

— Ви забули розповісти про ваші стосунки.

За моєю спиною охнув Бхардвадж:

— Що за дурниці, капітане? Ви ж не хочете сказати...

Я не дав йому договорити і звернувся до жінки:

— Ну, міс Бідіка?

Вона підійшла до столу, відсунула стілець, але так і не сіла.

— Ніяких стосунків не було,— заявила вона.

— Ні? Чому ж тоді принц так пристрасно до вас залицявся?

— Я йому сподобалась. Як і багато інших жінок. Він вирішив, що може мене купити.

— Але не зміг?

— Якби міг, сиділа б я зараз на жіночій половині, а не тут.

Може, це й правда, але вона чогось не договорює.

— А мені повідомили, що ви з ним кілька разів таємно зустрічалися.

— Спочатку родина послала його умовити мене. Переконати припинити агітацію проти їхнього правління. Він запропонував мені непогану посаду на жіночій половині. Сказав, що така нагода не часто трапляється.

— Запропонував вам стати його дружиною? — припустив я.

— Ні.— Вона гірко розсміялася.— Принаймні, не одразу. Спершу він просто хотів, аби я стала його наложницею. Я, звісно, відмовилась і наговорила йому багато неприємного.

— Утім, продовжували з ним зустрічатися?

Вона підійшла до вікна і подивилася на храм за рікою.

— Він дуже просив. Від такої пропозиції важко було відмовитися. Він пояснив, що жодна жінка не наважувалася так із ним говорити і йому хочеться змінити ситуацію в королівстві. Тут пішли подарунки. Місяць по тому він попросив мене стати його дружиною. Сказав, що потребує мати біля себе розумну жінку.

— А ви відмовили?

Вона повернулася до мене.

— Не маю жодного наміру ставати частиною цієї родини. Відмовила, ще й перцю додала. Нагадала про прокляття, яке тяжіє над першими дружинами синів королівської родини.

— Як він відреагував?

— Його це точно не потішило. Спершу мені здалося, що все це його тільки розважає. Для нього це ніби гра, задоволення від погоні, як кажете ви, англійці. А тоді зрозуміла, що, якщо не передумаю, його поблажливість зміниться на лють. Урешті-решт, він звик отримувати все, що хоче.

— І що він