Необхідне зло - Абір Мукерджі

Я вирішив не звертати на них уваги і далі продовжував розмову з Фіцморісом.

— Не розумію,— сказав я.— Ґолдінґ — ваш приятель?

— Можна й так сказати.— Фіцморіс зупинився на краю галявини, погасив сигару об стовбур якогось чахлого дерева і кинув недопалка на землю.— Він працював на Англо-Індійську діамантову корпорацію. Ми домовлялися зустрітися з ним учора, але він не прийшов. Я спробував його відшукати, але ніхто не знає, де він.

Я пригадав щоденник Ґолдінґа. Там і згадки про Фіцморіса немає. Отже, Ґолдінґ або забув записати, у чому я дуже сумніваюся, або ж не записав навмисне. Або Фіцморіс бреше.

— Ви вважаєте, що його зникнення ставить під загрозу ваше життя?

Фіцморіс рвучко обернувся. Він сполотнів.

— Ґолдінґ має відношення до переговорів корпорації з королівською родиною. Він готував звіт, зміст якого має для угоди вирішальне значення. Я намагався переконати його показати мені перший варіант документа...

— Як саме ви переконували? — поцікавивсь я.

— Подробиці не є суттєвими,— похитав він головою.— Головне те, що він зник. Деяким людям у Самбалпурі не сподобається, що Ґолдінґ говорив зі мною.

— Гадаєте, його за це могли б убити?

— Його і мене,— серйозно заявив він.

— Вони ладні були б убити англійця за таку банальність?

Фіцморіс кивнув.

— Ці люди не схожі на нас, капітане. Вони помішані на помсті.

— У такому разі,— сказав я,— не варто було б вам вирушати на полювання. Безпечному середовищу не притаманні заряджена зброя і дикі тварини. Чому ви ще досі не на шляху до Калькутти?

— Запевняю вас, я про це думав. Якби не ваша тут присутність і не особисте запрошення принца Пуніта, я б залюбки пропустив це полювання. Власне, я їду сьогодні ввечері.

Із намету вийшов Пуніт.

— Послухайте, сер Ернест,— гукнув він,— краще не баритися! Ви готові стріляти?

— Звісно! — обізвався старий англієць.— Полювання — чудовий спорт.

Принц плеснув у долоні, і ми з Фіцморісом повернулися до наметів.

Слуги винесли рушниці. Гарні. Роботи Пурді з Мейфера, який постачав зброю самому англійському королю, а також аристократам по всьому світу та іншим багатіям, яким так кортіло постріляти в тих, хто не може вистрілити у відповідь.

Пуніт демонстративно оглянув свою зброю, прицілився в уявного звіра десь ліворуч від моєї голови.

— Доводилося полювати, капітане? — запитав він.

— Не було потреби,— відповів я,— хоча поводитися зі зброєю вмію.

— Чудово! — вишкірився він, повернувся до слуги у формі й віддав команду.

Засурмив ріжок, і на галявину вийшло четверо слонів у зелено-золотих попонах, зі срібними сідлами — доволі великими платформами, укритими оксамитовими подушками. Поруч із кожним слоном крокував погонич.

— Як же нам розташуватися? — замислився принц.— По двоє на слона, гадаю. Міс Ґрант поїде зі мною, сер Ернест і капітан Віндгем, містер і місіс Кармайкл і, нарешті, сержант Банерджі і полковник Арора.

— А містер Даве? — поцікавивсь я.

— Полювання його не цікавить,— відмахнувся принц.— До того ж йому потрібно повертатися до Самбалпура.

Якщо принца здивувало, що диван мусить витрачати дві години, щоб доїхати невідомо куди, а тоді негайно повертатися, він не показав цього. Утім, часу сушити над цим голову не було. Мене непокоїла думка, що Енні з Пунітом сидітимуть на одному слоні. Більш того, я мав причини цього не допустити. Принаймні, професійні причини: хотів хоч якісь відповіді від Пуніта отримати.

— Ваша Високосте,— сказав я.— Я сподівався, що зможу супроводжувати вас. Мені повідомили, що Ваша Високість — чудовий мисливець.

Принц завагався. Хотілося і мудрістю своєю поділитись із сагибом, і на слоні з Енні покататися.

— Непогана думка,— втрутилась Енні.— Сем скаржився, що стріляє жахливо. Може, навчите його трошки?

Її слова все вирішили.

— Гаразд, капітане,— погодився Пуніт.— Поїдете зі мною, і я покажу британцям, як полюють на тигра. Міс Ґрант і сер Ернест будуть в одній компанії.

Усі пішли до своїх слонів. Я схопив Енні за руку.

— А ви із принцом знайшли спільну мову,— прошепотів я.

— Ви ж не ревнуєте, Семе? — посміхнулася вона.— Маєте мені подякувати. Він би не погодився на вашу пропозицію, якби я не втрутилася.

Їхати на слоні виявилося не так уже і зручно, попри розкіш подушок. Платформу хитало, коли тварина переступала з ноги на ногу, і подорож нагадувала спробу втриматись у човні, що бореться з вітром у бурхливому морі.

Утім, просуватися крізь хащі лісу було доволі приємно: цвірінькання пташок на деревах, ритмічні кроки слонів.

Тоді почулися голоси.

Ми виїхали на іншу галявину, більшу, де стояло близько сотні індусів, худих темношкірих чоловіків, босих, у білих сорочках, із бавовняними тюрбанами, що захищали голови від спеки. Кілька з них тримали барабани, інші стискали в руках палиці та примітивну зброю.

— Чало! — крикнув принц, і юрба загула.

Забили барабани, чоловіки пішли крізь високу траву. Слони залишилися стояти.

— Мусимо пропустити загоничів уперед,— пояснив принц.— Коли ви полюєте на лисиць, також спускаєте собак налякати здобич. У нас замість собак люди, але сутність від цього не змінюється.

Може, і не змінюється, але я ніколи не чув, щоб лисиця роздерла собаку на шматки.

— А буває так, що погоничі отримують травми? — поцікавивсь я.

— Іноді,— відповів принц.— Не часто, але трапляється. Їхні родини отримують компенсацію.

Що ж, заспокоює.

— Якось я полював на лисиць у Англії,— продовжив він,— але мені не дуже сподобалося.— Він скривився.— Цілий день скакати на коні під дощем, ганятися за твариною, що нагадує великого пацюка, а тоді ще спостерігати, як усе задоволення отримують собаки. Нудно, як на мене.

— Такі вже ті англійці,— відповів я.

Що ж, його можна зрозуміти. Будь-кому було б важко отримати задоволення від полювання під дощем серед полів Лестершира, що ж казати про принца, який звик полювати на тигрів, роз’їжджаючи на слоні.

Голоси та барабани ставали дедалі тихішими, аж нарешті принц віддав наказ, і ми теж рушили в підлісок.

— Пильнуйте за деревами,— порадив принц.

— Навіщо? — поцікавивсь я.

— Пантери. Були випадки, коли вони вихоплювали людей зі слонів.

Я прислухався до поради і приготував рушницю.

Коли барабани знову стали