Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

А жахливе виття сирени все наближалося. Я вискочив у патіо і затаївся серед дерев. Це було якнай-вчасніше: слідом за різким шурхотом шин, що гальмували на асфальті, почулися удари по вхідних дверях. Я перескочив через огорожу і похапцем покрокував геть.

Я поспішив до готелю і одразу ж прийняв душ. Відтак оглянув свою рану. На місці удару набігла ґуля, було боляче, хоч нічого серйозного, я вдягнувся, вихилив чарку баккарді і позручніше вмостився в кріслі, щоб помізкувати з приводу халепи, в яку вклепався.

Глянув на годинник: рівно пів на одинадцяту. Подумки відтворив усі події, що сталися зі мною за останні півтори години. Не став гаяти час на марне ремствування, адже добре усвідомлював характер ситуації, в якій опинився.

Не вагаючись, вийняв листи з конвертів і, розкинувшись у кріслі, заходився їх читати. Лише три листи виявились від сенатора. Решта від якихось інших осіб — либонь, не таких розтяпак, як він… чи, вірніше сказати, менших розтяпак. У всякому разі, ніхто з них не підписаний був своїм повним ім'ям. Відокремивши сенаторові листи, я сховав інші до кишені. Я вихилив іще одну чарку баккарді, поміркував і зняв телефонну трубку.

Осміхнувся: дівчина виявилась вельми слухняною. Вона сиділа при телефоні, нетерпляче чекаючи на мій дзвінок. Відчувалося, як вона хвилюється, коли запитала:

— Ви їх здобули?

— Так, — відповів, я, — і не тільки їх. Коли зайдете за ними?

Мої слова начебто збентежили її.

— Не розумію вас, — мовила вона, — може, ви поясните?

— По телефону цього аж ніяк не можна пояснити, сеньйорито Рамірес.

Спливла якась хвилька — вона обмірковувала відповідь. Потому сказала:

— Я прийду до вас у контору за півгодини, гаразд?

— Чекатиму на вас, — буркнув я і повісив трубку.

Глянув на годинник — пів на дванадцяту вечора.

За сорок хвилин, підійшовши до своєї контори, я побачив, що мене справді очікує, тільки не сеньйорита, а старий, лисий і дебелий Рамірес. На його пихатому обличчі вирізнялися маленькі, пронизливі й метушливі очі. Одягнутий він був у темно-сірий костюм 1 мав вигляд людини, котра все життя звикла віддавати накази. Цілком пасував до його вигляду і той зневажливий тон, яким він звернувся до мене:

— Гадаю, ви і є той самий Apec?

Я не відповів. Власне, це можна було і не вважати запитанням. Непевним жестом запросив його до контори.

Він втиснувся у стілець, і дерево зарипіло під його солідною вагою.

— Сеньйорита Рамірес не прийде? — поцікавився я.

— Я не вважаю за потрібне викладати вам причини, через які моя дочка не прийшла сюди. — Кажучи це, багатозначно поглянув на годинник. — Я знаю, що вона найняла вас, аби здобути певні… папери. Звісно, все це дочка робила поза моєю спиною. І оскільки, як я дізнався, ви успішно впоралися з цією справою, я прийшов за паперами; ось двісті песо, що вам належать за це, як було домовлено. — Він витяг з гаманця два сотенних банкноти і поклав їх на стіл.

— Ну-ну, сенаторе! — глузливо вигукнув я. — Це ж треба витратити стільки слів на те, щоб сказати, що ваша дочка найняла мене, аби я викрав кілька ваших листів до «палко коханої Сусанни».

У нього, здавалось, і за вухом не засвербіло, коли почув вислів, процитований по одному з його листів. На мене він дивився презирливо.

— Тільки через недосвідченість дівчини я міг потрапити до лап такого безсовісного пройди, як ви, — висловив він свій жаль. — Гадаю, тепер ви не обмежитесь тією сумою в триста песо, яка була обумовлена. Тепер ви зажадаєте більше, чи не так?

— Не знаю, сенаторе, — відповів я, погладжуючи підборіддя, — гроші мене справді приваблюють, але це ще не все. — Я осміхнувся до нього з відвертим нахабством. — Зізнаюсь вам, що, коли б я мав парламентську недоторканність, мене не надто хвилював би якийсь там небіжчик, але справа в тому, що я всього-на-всього звичайний смертний і…

Він різко обірвав мене, обличчя в нього налилося кров'ю.

— Що це ви там верзете! Про що патякаєте? — повторив. — Попереджаю, що не потерплю ніяких застережень з вашого боку. Де знаходяться листи?

— Ви, певно, не зрозуміли мене, сенаторе, — не поступався я, зухвало осміхаючись. — Ідеться про одного небіжчика… вірніше б сказати, про небіжчицю. Здогадуєтесь? Про вашу «палко кохану Сусанну». Коли прийшов до неї додому, вона була мертвіша за мамонта… Та навіщо оповідати вам те, що ви самі чудово знаєте?

Коли скінчив свою тираду, все ще нахабно осміхаючись, я второпав, як неймовірно безглуздо повівся протягом усього вечора.

Сидячи перевальцем у кріслі зі схрещеними на потилиці пальцями, я раптом побачив у сенаторовій руці пістолет.

— Тепер-то ви вже, либонь, збагнете: глузувати з себе я не дозволю, — люто просичав він. — Листи!

Я засунув руку в кишеню, витяг звідти два конверти і похмуро поклав їх на стіл.

— Не вистачає ще одного, давайте його сюди! — зажадав він.

— Як це не вистачає одного? — спитав я з удаваним подивом. — Я виявив тільки два.

Не відводячи од мене і далі свого пістолета, сенатор начебто замислився.

— Але ж я написав три! — за якусь мить вигукнув він.

— Шкодую, — сказав я, — але третього у мене немає.— Відтак, наче оце щойно мене осяяла догадка, додав: — Певно, вона знищила його, адже, щоб шантажувати, досить і одного.

— Саме тому мене й цікавить третій лист, — пояснив сенатор.

Він сунув листи в кишеню і попростував до виходу. Узявшись за ручку дверей, але ще не потягнувши її на себе, прошив мене поглядом.

— Я хочу, щоб