Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Ось тепер ми на правильному шляху, — всміхаючись, зауважив лейтенант. — Гадаємо, — вів далі,— ваші мотиви тісно пов'язані з присудом до двадцятилітнього ув'язнення, який ухвалили вам судді по обвинуваченню у вбивстві Шестипалого — гангстера, котрого вважали вашим спільником у справі, що набула широкого розголосу і яку преса того часу нарекла «Вбивством куртизанки з Нульової вулиці». Ми перечитали зведення по тій справі, в ньому багато де не сходяться кінці. До речі, і касаційна скарга, що її ви подали, також мало переконлива, до того ж, без сумніву, суперечлива.

— Невміло зроблено, Аресе! — втрутився Рене. — Чи не так?

Я знизав плечима.

— Хвалитися мені тут нема чим, коли ви вже про це заговорили.

— Ясна річ, — відповів він, — та ось що дивно: у справі немає й натяку на Мартіна. В чім тут річ?

— Це довга історія, — неохоче сказав я.

— Але щоб розібратися у вашій справі,— зауважив лейтенант, — необхідно, щоб ви її нам розповіли.

Я неуважно глянув на нього. Першою моєю думкою було відхилити його пропозицію. А потім наразі відчув якусь непереборну спокусу розповісти геть усе чисто. І я заходився відшукувати в пам'яті й приводити до ладу весь той безлад споминів, що невідчепним тягарем тиснув на мене увесь цей час.

В ті роки я, зі своїм скептичним і досить-таки безпардонним характером, ставився до всього жартома. Життя в мені буяло, і я просто-таки п'янів від завзяття, віддаючись роботі, а виконувати її доводилось на тій небезпечній межі, переступити яку означало — порушити той чи інший закон. Тоді мені й на думку не спадало, що ця наскрізь прогнила система впаде раз і назавжди через п'ять років. Я, звісно, аж ніяк не належав до буржуазного стану, проте події, до яких виявився причетним, викрили переді мною у всій своїй непривабливості гнилизну цього світу, що вже дихав на ладан.

Я ще раз оглянув цей кабінет, позбавлений будь-яких прикрас.

— Що б ви подумали, лейтенанте, — прошепотів йому, — якби я сказав вам, що вбивство Сусанни взагалі було безглуздям, коли б не сталося воно саме тієї неділі?

— Ну, то, Аресе, — вигукнув Рене, — в чому ж секрет цієї загадки?

— Так воно і є,—повторив я. — Не було ніякої рації вбивати її в інший день.

— То чому б вам не розповісти про все, Аресе, залишивши нам самим робити висновки? — запропонував лейтенант.

— Що ж, можна, — відповів я і позручніше вмостився в кріслі.— Проте дуже прошу вас: із запитаннями зачекайте — нехай я скінчу свою розповідь.

Обоє згідливо кивнули головами.

— Заперечень немає,— запевнив Рене.

Продовжуючи курити, я кілька хвилин силкувався остаточно зібратися з думками. Потім, не кваплячись, почав викладати всі ті буденні деталі, з яких, власне, і почалася ця карколомна загадка однієї з неділь у липні тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року.

— А скажи-но мені, Теодото, ти маєш землю?

— Аніскільки, — відповіла вона.

— То, може, ти маєш якийсь будинок, що дає тобі прибуток?

— І будинку теж не маю, — відказала вона.

— Тоді, либонь, на тебе працюють якісь майстрині,— зауважив Сократ.

— Ніхто на мене не працює.

— В такому разі звідкіль же у тебе кошти, щоб жити в розкошах?

— Коли в мене з'являється друг, який сильно кохає мене, — пояснила вона, — його коштом і живу.

Добре пригадую той літній вечір.

Спокійно спливав час. Ніщо в цьому задушливому повітрі не провіщало тривожної ночі. Ось тоді, попиваючи біля стойки бару «Пласа» свій третій дайкірі, я й побачив, як вона зупинилась біля входу, явно не наважуючись зайти всередину. Та її розгубленість була недовгою. Ось вона звернулась до одного з офіціантів, що обслуговували клієнтів, котрі сиділи за столиками. Не знаю, що там йому казала, в усякому разі, в мене не залишилось сумнівів, що йшлося саме про мене. Офіціант указав пальцем, і вона попрямувала крізь увесь зал, впевнено ступаючи по килимах, якими вистелено було підлогу. Вона була зовсім юна. Напевно, не так давно вийшла з підліткового віку. її ставна фігура, принади якої відкреслювала сукня, випромінювала чарівність. Своїм досвідченим оком я відзначив тільки одну ваду — зріст дещо зависокий, хоч таке враження, цілком імовірно, створювала сукня. Все інше окрім оцієї неістотної дисгармонії, було просто чудове.

Щоб оцінити її зовнішність, мені досить було одного погляду. Проте вона зашарілася, звертаючись до мене:

— Сеньйор Apec?

Я ствердно кивнув і всміхнувся їй:

— Сідайте, прошу вас.

Потім ляснув пальцями, щоб привернути увагу бармена.

— Обслужіть-но сеньйориту, Карлосе, — наказав я і звернувся до неї: — Що питимете?

— Нічого, дякую. Чи могла б я з вами побалакати? — промурмотіла вона.

Я не тішив себе ілюзіями щодо того, якого роду послуги їй потрібні від мене. Надто вже відома була моя репутація в той час. Напевне, якась брудна справа.

— Я не хотів би здатися нечемним, сеньйорито…

— Рамірес, — прошепотіла вона. — Гленда Рамірес.

— Чудово, сеньйорито Рамірес. Тоді я насмілюся зауважити, що маю контору, де звичайно й приймаю клієнтів. Крім того, сьогодні в мене вихідний день.

— Ой, даруйте! — спохопилася вона й зробила милу гримасу, показуючи дві ямочки на щоках. —