У доктора Лектера бордові очі, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Інколи здається, що ті цятки іскрами злітаються в самий центр. Його погляд повністю заволодів Старлінг.
Вона підійшла трохи ближче до ґрат. Волосся на руках стало дибки й напинало зсередини рукави.
– Докторе, у нас великі проблеми з укладанням психологічних портретів. Я хочу попросити вас про допомогу.
– «У нас», тобто у відділу поведінкової психології в Куантіко. Можу припустити, що ви працюєте на Джека Кроуфорда.
– Так, на нього.
– Дозвольте поглянути на ваше посвідчення.
Кларіс цього не очікувала.
– Я вже пред’являла його в… кабінеті директора.
– Тобто ви пред’явили його Фредерікові Чилтону, доктору філософії?
– Так.
– А ви бачили його посвідчення?
– Ні.
– Перелік його наукових звань досить стислий, можу вас запевнити. Ви вже познайомилися з Аланом? Чарівний, так? З котрим із цих двох ви охочіше вели б розмову?
– Загалом, мабуть, з Аланом.
– Ви можете виявитися журналісткою, яку доктор Чилтон пустив сюди за гроші. Гадаю, в мене є право поглянути на ваше посвідчення.
– Гаразд.
Кларіс показала йому ламінований документ.
– Я нічого не бачу на такій відстані, передайте його мені, будь ласка.
– Не можу.
– Бо воно жорстке.
– Так.
– Спитайте в Барні.
Прийшов санітар і оголосив:
– Докторе Лектер, я дозволю передати вам це посвідчення. Але якщо ви не повернете його, коли я попрошу, якщо доведеться піднімати всіх на ноги й гамувати вас, аби його повернути, то я сильно засмучусь. А якщо ви мене засмутите, то доведеться тримати вас у перев’язах, поки я трохи не відійду. Харчування крізь трубочку, перевдягання «почесних штанців» двічі на день і все таке інше. А ще я тиждень не віддаватиму вам пошту. Зрозуміли?
– Звісно, Барні.
Таця з посвідченням ковзнула в камеру, і доктор Лектер підняв його до світла.
– Курсант? Тут сказано «курсант». Джек Кроуфорд посилає курсанта на розмову зі мною?
Він постукав карткою по дрібних білих зубах і вдихнув її запах.
– Докторе Лектер, – сказав Барні.
– Так, звичайно.
Він поклав посвідчення назад у тацю, і Барні витяг її назовні.
– Так, я й досі проходжу стажування в Академії, – сказала Старлінг, – але ми говоримо не про ФБР, йдеться про психологію. Гадаю, ви можете самостійно визначити, чи маю я достатню кваліфікацію, щоб спілкуватися з вами на цю тему, чи не так?
– Хм-м-м, – сказав доктор Лектер. – Власне… як підступно з вашого боку. Барні, як гадаєш, можна принести офіцеру Старлінг стілець?
– Доктор Чилтон нічого не казав мені про стілець.
– А що тобі підказує гарне виховання, Барні?
– Вам принести стілець? – спитав Барні в Кларіс. – Можна організувати, але він ніколи… ну, зазвичай ніхто не лишається тут надовго.
– Так, дякую, – відповіла Старлінг.
Барні приніс складаний стілець із замкненої комори в коридорі навпроти, встановив його і пішов.
– А тепер, – сказав Лектер, сідаючи за стіл боком, щоб дивитися на Кларіс, – що сказав вам Міґґс?
– Хто?
– Множинний[20] Міґґс, із камери, що далі коридором. Він щось до вас просичав. Що він сказав?
– Він сказав: «Я чую, як пахне твоя пизда».
– Зрозуміло. Особисто я не чую. Ви користуєтеся кремом для шкіри фірми «Евіан», а інколи – парфумами «L’Air du Temps»[21], але не сьогодні. Сьогодні ви категорично не напахувалися. Що ви думаєте з приводу того, що сказав вам Міґґс?
– Він вороже налаштований з причин, які мені не відомі. Дуже шкода. Він вороже ставиться до людей, а вони – до нього. Замкнене коло.
– А ви до нього вороже налаштовані?
– Співчуваю через його психічний розлад. Поза тим, він чинить багато галасу. Як ви здогадалися про парфуми?
– За запахом із вашої сумочки, коли ви діставали посвідчення. Гарна сумочка.
– Дякую.
– Ви взяли свою найкращу сумочку, чи не так?
– Так.
Це була правда. Вона заощаджувала гроші на цю класичну, просту сумочку, і то був у неї найбільш вишуканий аксесуар.
– Набагато краща за ваші туфлі.
– Сподіваюся, до них також дійде черга.
– Не маю жодного сумніву.
– Малюнки на стінах – ваші, докторе?
– А ви гадаєте, я викликав сюди дизайнера?
– Отой, що над раковиною, це європейське місто?
– Флоренція. Палаццо Веккіо та Дуомо, вид з Бельведеру.
– Ви малювали з пам’яті, всі ці деталі?
– Пам’ять, офіцере Старлінг, це все, що я маю замість краєвидів.
– А на іншому – розп’яття? Середній хрест порожній.
– Голгофа після зняття з хреста. Пастель і «меджик-маркер» на пергаменті для пакування м’яса. Ось що насправді отримав злодій, якому обіцяли Рай, коли жертовне ягня забрали геть.
– І що саме?
– Ясна річ, йому переламали ноги, як і його випадковому сусідові, який глузував з Христа. Ви що, зроду не читали Євангелія від Йоанна? Тоді раджу картини Дуккіо, він дуже точно зображає розп’яття. Як Вілл Ґрем? Який у нього вигляд?
– Я не знайома з Віллом Ґремом.
– Ви знаєте, хто він. Протеже Джека Кроуфорда. Який був до вас. Як його обличчя?
– Я ніколи його не бачила.
– Це називається «обрізати старі зв’язки», офіцере Старлінг, якщо ви не заперечуєте.
Кілька секунд тривала мовчанка, а тоді Кларіс випалила:
– Натомість ми б могли підшити дещо з давно відрізаного. Я принесла…
– Ні. Ні, це нерозумно й неправильно. Ніколи не користуйтеся дотепами, щоб плавно перейти до іншої теми. Послухайте, поки об’єкт усвідомлює подібні дотепи й відповідає на них, суб’єкт має змогу провести швидкий безсторонній аналіз, що згубно впливає на настрій. Наше спілкування відбувається в площині доброго гумору. У вас непогано виходило, ви були чемні й сприйнятливі до чемності, ви ввійшли в довіру, поділившись принизливою правдою про Міґґса, та ось ви вдаєтеся до незграбної спроби перевести розмову на свою анкету. Так не годиться.
– Докторе Лектер, ви – досвідчений клінічний психіатр. Гадаєте, я настільки дурна, щоб намагатися маніпулювати вами через настрій? У жодному разі, повірте. Я прошу вас заповнити анкету, а ви погодитесь або відмовитесь. Невже буде якась шкода від того, що ви просто поглянете на ці запитання?
– Офіцере Старлінг, ви читали періодичні видання, які останнім часом виходили у відділі поведінкової психології?
– Так.
– І я теж. Дурники з ФБР відмовляються надсилати мені «Правоохоронний вісник», проте я дістаю його від перекупників, а також виписую «Новини» Джона Джея[22] й психіатричні журнали. Вони поділяють людей, які скоюють серійні вбивства, на дві категорії – організовані та неорганізовані. Що ви про це думаєте?
– Базовий підхід… очевидно, що вони…
