– Два.
– А ваша ліцензія психотерапевта, вона ще дійсна?
– Термін закінчується за два роки. Я отримала її ще до ваших семінарів в університеті… до того як вирішила цим займатися.
– А тоді потрапили в мертвий сезон у наборі співробітників.
Старлінг кивнула:
– Мені пощастило – я вчасно дізналася й встигла перекваліфікуватися на експерта-криміналіста. Щоб мати змогу працювати в лабораторії, поки в Академії з’явиться вакансія.
– Ви мені писали про своє зарахування, так? І, здається, я вам не відповів. Тобто знаю, що не відповів. А слід було.
– У вас і без того багато клопоту.
– Ви чули про ПЗНЗ?
– Чула, що це Програма запобігання насильницьким злочинам. У «Правоохоронному віснику»[12] пишуть, що ви укладаєте базу даних, але ще не запустили її в дію.
Кроуфорд кивнув.
– Ми розробили анкету. Вона підходить під усіх відомих на цей час серійних убивць, – сказав він і подав Кларіс товстий стос паперів у нетривкому зшивачі. – Це розділ для слідчих, а це – для жертв, якщо хтось вижив. Синім позначено запитання, на які вбивця відповідає за власним бажанням, а рожевим – низка запитань, які експерт ставить убивці й занотовує його реакції разом із відповідями. Багато роботи з документами.
Робота з документами. Корисливий інтерес Старлінг підняв носа й принюхувався, наче нетерплячий біґль. Кларіс відчувала, що пахне працевлаштуванням – мабуть, утомливе доручення згодовувати необроблені дані новій комп’ютерній системі. Її вабила можливість потрапити до відділу поведінкової психології – на будь-яку посаду, але вона знала, що відбувається з жінкою, коли на неї поставили тавро секретарки, – його вже до кінця життя не змиєш. Доведеться обирати, і Кларіс хотілося зробити правильний вибір.
Кроуфорд наче чекав на щось – певно, він щось у неї спитав. Старлінг почала похапцем пригадувати.
– Які тести ви проводили? Міннесотський багатопрофільний був? Роршах?
– МБОО – так, Роршах – ніколи, – відповіла вона. – Ще проводила тематичний апперцептивний, а дітям давала Бендер-ґештальт[13].
– Старлінг, вас легко налякати?
– Поки що ні.
– Розумієте, ми спробували опитати й дослідити всіх тридцятьох двох серійних убивць, які наразі перебувають за ґратами, щоб скласти базу даних для формування психологічних портретів у нерозкритих справах. Більшість погодилися на тест – як на мене, найчастіше їх спонукає бажання похизуватися. Двадцять сім осіб охоче з нами співпрацювали. Четверо з них сиділи в камері смертників, розгляд апеляцій загальмувався, тому з ними все зрозуміло. Але той, хто був потрібний нам найбільше, так і не пішов на поступки. Я хочу, аби ви відвідали його завтра в психіатричній лікарні.
Кларіс Старлінг відчула, як у грудях радісно забилося серце, але й стривожилася.
– Хто об’єкт дослідження?
– Психіатр – доктор Ганнібал Лектер, – відповів Кроуфорд.
Після того як прозвучало ім’я, ненадовго запанувала мовчанка – як це завжди буває в цивілізованому товаристві. Старлінг уважно дивилася на Кроуфорда, але той нічого не казав.
– Ганнібал-канібал, – промовила вона.
– Так.
– Так, ну… Гаразд, добре. Я рада, що мені випала така нагода, але, ви ж розумієте, мені треба знати – чому саме я?
– Загалом через те, що ви вільні, – відповів Кроуфорд. – Я не очікую, що він погодиться на співпрацю. Він уже відмовився, але опосередковано – через директора лікарні. А мені треба звітувати, що в нього побував кваліфікований експерт і попросив його особисто. Є певні причини, вони вас не обходять. У Відділі не лишилося вільних людей, аби цим займатися.
– Ви в скруті – Баффало Білл і ці події в Неваді[14], – сказала Старлінг.
– Точно. Стара історія – бракує теплих тіл.
– Ви сказали, треба йти завтра, ви поспішаєте. Якийсь зв’язок із поточною справою?
– Ні. А хотілося б.
– Якщо він мені відмовить, вам усе одно буде потрібна психологічна оцінка?
– Ні. Я вже під зав’язку ситий оцінками незговірливого пацієнта доктора Лектера, і всі вони різні.
Кроуфорд витрусив на долоню дві таблетки вітаміну С й розвів водою алказельцер, щоб їх запити.
– Розумієте, це просто смішно. Лектер – психіатр і сам дописує в психіатричні журнали – неймовірні статті, – але ніколи не розглядає власні маленькі відхилення. Одного разу він удав, що згоден допомогти директору лікарні Чилтону з якимись тестами, коли на пеніс надягають чохол для вимірювання тиску й показують фотографії автокатастроф. А тоді Лектер першим опублікував те, що йому вдалося дізнатися про Чилтона, й пошив того в дурні. Він відповідає на серйозні листи, які йому пишуть студенти психіатричного відділення і які не стосуються його власного випадку, але це й усе. Якщо він не стане з вами говорити, то доповідайте по суті. Який він має вигляд, яка обстановка в камері, що він робить. Передайте місцевий колорит, так би мовити. І пильнуйте пресу, як будете заходити до лікарні та йти звідти. Я не про справжню пресу, а про жовту. Вони полюбляють Лектера навіть більше за принца Ендрю[15].
– Якийсь низькопробний журнал запропонував йому п’ятдесят тисяч доларів за кілька рецептів, так? Здається, я щось пригадую, – сказала Старлінг.
Кроуфорд кивнув:
– Я певен, що «Народне базікало»[16] підкупило когось із лікарняного персоналу і там можуть дізнатися про ваш візит, коли я про нього домовлюся.
Кроуфорд нахилився вперед, і його обличчя зупинилося навпроти Старлінг на відстані двох футів[17]. Вона помітила, як мішки під очима розпливлися в нижніх скельцях його двофокусних окулярів. Нещодавно він полоскав рот лістерином.
– А тепер мені потрібна вся ваша увага, Старлінг. Ви мене слухаєте?
– Так, сер.
– Будьте дуже обережні з Ганнібалом Лектером. Доктор Чилтон, начальник психіатричної клініки, обговорить з вами процедуру, якої ви маєте дотримуватися під час відвідин. В жодному разі не відхиляйтеся від неї. Не відхиляйтеся ні на йоту, з жодної причини. Якщо Лектер узагалі з вами заговорить, то просто заради того, аби щось про вас дізнатися. Саме з такою цікавістю змії зазирають у пташині гнізда. Зрозуміло, що під час бесіди завжди доводиться обмінюватися репліками, але не розповідайте йому ніяких деталей з біографії. Не треба, щоб у нього в голові опинилася ваша особиста інформація. Ви знаєте, що він зробив із Віллом Ґремом.
– Я читала, ще коли це сталося.
– Він випатрав Вілла ножем для різання лінолеуму, коли той його розкусив. Вілл дивом не помер. Пам’ятаєте Червоного Дракона? Лектер нацькував Френсіса Доларгайда на Вілла та його родину. Тепер обличчя Ґрема має такий вигляд, наче його намалював якийсь довбаний Пікассо, і все через Лектера. У
