Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

— Зрозуміло, — відповів Ґрам і обвів поглядом усіх присутніх, щоб упевнитися, що всі почули наказ.

Клес Танке досі мовчки стояв за спинами полісменів.

— Будь-якою ціною… — раптом озвався він незвично писклявим голосом. — Що вона мала на увазі?

Відповіді адвокат не дочекався.

Пролунав металевий скрегіт. Кінолог клацнув затвором, посилаючи набій у патронник. Двоє інших вчинили так само й рушили дорогою через ліс.

Розділ 6

Камера не вимикалася ні на мить.

Перші парамедики вже бігли стежкою з наплічниками для невідкладної допомоги. Один тягнув ноші. Ліне провела їх камерою до самої вирви.

Неймовірно, як швидко й ефективно взяли під контроль ситуацію. Першої хвилини після вибуху навколо панував суцільний хаос. Вуха різали крики полісмена, якому відірвало ступню. Інший, з пораненою рукою, впав, здавалося, в апатію.

Командування поклали на Кіттіля Ґрама. Він швидко зорієнтувався, розподілив завдання і подбав про необхідну першу допомогу. А тоді вже перемкнувся на в’язня-утікача.

На півострові було де сховатися. Коли Ліне десять років тому працювала в місцевій газеті, вона тут бувала, висвітлювала пошуки заблукалого шестилітнього хлопчика. Червоний Хрест і добровольці прочісували місцевість. Шукали з собаками й з повітря — над півостровом літав вертоліт. І все ж минуло більше доби, перш ніж його знайшли. Змерзлий і знесилений, він виповз із-під якоїсь хатини, почувши людські голоси.

Ліне навела об’єктив на батька. Він стояв десь за п’ятнадцять метрів від неї. М’язи обличчя напружені. Наскільки все серйозно, видно було по зморшках навколо темних очей і на переніссі.

Через мікрофон Стіллера вона чула, як батько розповідав про особливості цієї місцини.

Населення — приблизно 300 постійних мешканців. Улітку людей ставало в кілька разів більше, бо з’їжджалися відпочивальники. Однак о цій порі, наприкінці літа, майже всі вже роз’їхалися. Сотні літніх будиночків стояли порожні. Том Керр міг шукати в котромусь із них сховок, та скоріш за все він волів, мабуть, роздобути авто чи катер, щоб покинути півострів. А це означало, що всім мешканцям загрожувала небезпека. Том Керр завів поліцію у пастку, а сам накивав п’ятами зі зброєю на руках. Переслідувати його означало б провокувати на викрадення авта або захоплення заручників.

Батько обернувся до Ліне, глянув просто в об’єктив, ніби відчув, що його знімають. Стіллер теж озирнувся. Чоловіки переглянулися між собою, перш ніж рушити до неї.

Ліне трохи опустила камеру, але зйомку не припиняла.

— Встигла зафільмувати те, що сталося? — запитав батько.

— Думаю, так. Я увесь час намагалася тримати Керра у фокусі, але не знаю, що саме сталося. Треба переглянути запис.

— Коли зможеш переслати мені файл? — запитав Стіллер.

— Щойно доберуся додому.

Стіллер кивнув.

— Поки можеш відкласти камеру, — сказав він.

— Я хотіла б іще познімати…

Стіллер замислився.

— Тільки ж пам’ятай, що весь відзнятий матеріал — власність поліції, — нагадав він. — Використовувати його без нашого дозволу не маєш права.

— Згода, — відповіла Ліне й знову підняла камеру догори.

Розділ 7

Зі сходу долинув гуркіт гелікоптера. Вістінґ глянув на годинник. Надто рано для поліційного гвинтокрила, до того ж він підлітав не з того боку. Мабуть, медична авіаслужба. Вістінґ дивився на верхівки дерев, але гелікоптер з-за них чомусь не виринав.

Задзвонив телефон Стіллера. Той вислухав коротке повідомлення, а тоді швидко відчепив мікрофон, витягнув дротик з-під сорочки.

— Ти — зі мною, — кинув Вістінґові.

— Куди?

Стіллер не відповів, мовчки відчепив від паска передавач і разом з мікрофоном передав Ліне.

— Не йди за нами, — звелів він.

— А ви куди? — запитала Ліне.

Стіллер промовчав, знов обернувся до Вістінґа.

— Мені потрібна твоя орієнтація на місцевості, — кивнув він у бік автомобілів, які стояли віддалік.

Гелікоптер швидкої допомоги з’явився над їхніми головами, понад самими вершечками дерев, і завис у повітрі. Від вихору навколо полягла трава. Потім машина обережно сіла на рівній галявинці біля струмка. Ротори сповільнили оберти, відсунулись убік дверцята. Двоє чоловіків у червоних комбінезонах скочили на землю, пройшли нагинцем під лопатями пропелера.

Вістінґ перезирнувся з Гаммером, подав знак, щоб він рушив за Стіллером.

— Що ти надумав? — запитав Гаммер.

— Він десь тут, — промовив Стіллер приглушеним голосом, який ледь можна було розчути через гуркіт пропелера. — Це наш шанс його знайти.

Вістінґ роззирнувся навсібіч. Йшлося не про Тома Керра. Про Іншого…

Доки йшли до автомобілів, їм назустріч трапилося чимало медиків. На майданчику біля тартака вони поставили свої авта якнайближче до стежки.

За мікроавтобусом, у якому привезли Тома Керра, стояв сірий фургон. Вістінґ його впізнав. Цей автомобіль використовували для проведення спеціальних операцій. Востаннє, коли він у ньому сидів, фургон мав литовські номери й рекламний напис фіктивної ремонтної фірми. Тепер це був просто сірий фургон.

Стіллер відчинив відсувні двері й пропустив Вістінґа поперед себе. Усередині перед стіною з численних комп’ютерних моніторів сидів якийсь чоловік. Він подав Вістінґові руку для привітання.

— Уве Гідле, — відрекомендувався чоловік, не називаючи ні посади, ані місця роботи.

Стіллер зачинив за собою двері.

Уве Гідле відразу перейшов до справи.

— Я простежив за ним у лісі і на гравійній дорозі при виході з лісу, — показав він мапу на найбільшому моніторі.

Вістінґ легко зорієнтувався. Він упізнав пасовисько, що спускалося схилом до струмка, і місце, де вибухнула граната.

Уве Гідле глянув на годинник.

— Він рухався уперед ще чотирнадцять хвилин тому.

— Де зараз?

— Тут.

Гідле показав на купку будинків у кінці вулички, майже на березі, біля самої води. Біля одного з них червоніла цятка.

— Перед виїздом з в’язниці я поклав у його черевик маячок, — пояснив Стіллер. — Про всяк випадок…

— Отже, Том Керр тут, — Вістінґ тицьнув пальцем на екран.

— Так, ми маємо його на оці, — запевнив Уве, змінивши карту на супутникове фото ділянки, і збільшив зображення.

Вістінґ вивчав картинку. Шість літніх будиночків з прибудовами й допоміжними приміщеннями. Усього дванадцять будівель. Червона цятка, яка позначала місцеперебування Тома Керра, лежала на прибудові білого шкіперського будиночка. На п’ятдесят метрів нижче виднівся причал з пришвартованою яхтою.

— Він там сидить уже чверть години, — додав Гідле.

Вістінґ сів у вільне крісло. Минуло тридцять три хвилини після вибуху, підрахував він. Керрові знадобилося вісімнадцять хвилин, щоб дістатися до найближчого дачного ареалу. А потім він більше нікуди не рухався.

— Думаєте, чекає на когось? — Вістінґ обернувся до Стіллера. — На Іншого?

— Він там заляже, доки все стихне, — відповів той. — Доки поліція ушиється геть. А тоді прийде Інший і забере його.

— Але ж поліція нікуди не вшиється, доки не обшукає кожнісіньку будівлю, — заперечив