Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст

— Он там! — показав рукою Гаммер.

Вимощену гравієм бічну дорогу перегородив службовий автомобіль. Вільям Вістінґ пригальмував, увімкнув сигнал повороту й зупинився на узбіччі.

Поліційне авто здало трохи назад, щоб звільнити Вістінґові місце. Опустилося бічне вікно, з нього визирнула молода полісменка. Вона лише недавно почала працювати в патрульній поліції, і Вістінґ не пригадував її імені. Він під’їхав ближче, порівнявся з поліційним автом, теж опустив бокову шибку. Її звали Марлене. Марлене Когт.

— Ще не приїхали, — повідомила вона.

— Так, ми трохи рано. Дуже пожвавлений тут рух?

Марлене Когт похитала головою.

— Стоїмо вже три години, — відповіла вона, знімаючи з колін планшет із закріпленим на ньому аркушем з коротким списком прізвищ тих осіб, котрі заїжджали чи виїжджали з гравійної доріжки. — Лише місцеві мешканці.

Гаммер перехилився через пасажирське сидіння, глянув на жінку.

— І нікого з преси?

— Жодного журналіста!

Вістінґ кивком подякував за інформацію. Кілька дрібних камінців процокотіли по ковпаках коліс, коли він завів двигун і рушив.

Навколо простягалися свіжозорані чорні поля. Нерівна ґрунтова дорога врешті завела у густий листяний ліс. Була саме середина вересня. Деякі дерева вже почали жовтіти й скидати листя. Вони їхали повз невисокий кам’яний мур. То тут, то там від дороги відгалужувалися невеличкі з’їзди до літніх будиночків. За пару хвилин авто виїхало на відкриту місцевість, де посеред лугу виднілися рештки старого тартака.

Вістінґ розвернувся і поставив авто так, щоб не заважати іншим, коли ті прибудуть на місце.

Була за десять одинадцята.

Вістінґ відчинив дверцята, взявся обома руками за дверну раму, підтягнувся і вистрибнув надвір. Вересневе сонце світило ще доволі високо на небі й нівроку пригрівало. Він трохи постояв, прислухаючись до пташиного щебету неподалік, потім хряснув дверцятами позад себе, обійшов авто й обіперся на бампер.

Гаммер з руками в кишенях теж обіперся поруч.

— І що думаєш? — запитав він.

— Усе можливо, — відповів Вістінґ, роздивляючись примруженими очима невеликий гайок по другий бік лугу.

Вони з Гаммером уже побували тут чотири дні тому, чимало поблукали вузькими стежками. Обходили все вздовж і впоперек. Ефтанґланне — півострів, майже п’ять тисяч гектарів пересіченої місцевості, порослої лісом, з численними сільськогосподарськими угіддями. На східному його краю простягалися болота; дорога Уллавеєн служила природною межею і відгороджувала їх від решти півострова. З усіх сторін суходіл збігав до моря скелястими берегами з мілководними піщаними бухточками.

Десь там вона, можливо, лежить.

Таран Нурюм.

Їй було дев’ятнадцять, коли вона зникла, повертаючись із кількома однокласницями з вечірки на Беккелаґе. Приблизно за 600 метрів від свого дому. Пошукова операція почалася наступного дня, близько другої години пополудні. Однак знайшли хіба лиш телефон і один черевичок.

Ніщо не пов’язувало Тома Керра з цим зникненням, проте за два місяці перед тим за подібних обставин у житловому кварталі на Стовнері зникла Тея Полден. Дехто вказував на схожість ситуації, але серйозні підозри зринули аж тоді, коли пропала Сальва Гаддад, котра поверталася від свого коханого додому, на Геллєрюд. Три дівчини одного віку зникли за схожих обставин. Тею Полден та Сальву Гаддад знайшли мертвими поблизу озера Ньоклеванн. Їх убили з особливою жорстокістю. Таран Нурюм зникла другою, однак у справі вона проходила як третя жертва. Її так і не знайшли.

— Якби вона була тут, собаки щось би та й винюхали, — сказав Вістінґ.

Гаммер випорпав з-під верхньої губи грудку жувального тютюну й пожбурив її у купу сірої стружки.

— Минуло майже п’ять років. Невідомо, наскільки добре збереглися рештки, — завважив Гаммер. — До того ж, хтозна, чи вони захоронені в одному місці. Бо ж двох інших розчленували…

Вістінґ замислено шпортав носаком черевика землю. П’ять днів тому стало відомо, що третя жертва Тома Керра може бути похована в їхньому поліційному окрузі. Співкамерник Керра попросив зустрічі з директором в’язниці й повідомив, що Керр зізнався в убивстві Таран Нурюм. Том Керр, на диво, не опирався. Слідчі відділу давніх та нерозкритих справ Кріпоса приперли його до стіни, і він погодився показати, де закопав дівчину.

— Не знаю, що він собі намислив, — вів далі Гаммер, — але не дуже віриться у його щире бажання співпрацювати з поліцією.

— Якась своя стратегія… — кивнув Вістінґ.

В обмін на зізнання Керр вимагав переведення з в’язниці суворого режиму до закладу з легшими умовами утримання в Галдені. У Галдені він уникнув би контакту з психічно неповноцінними в’язнями й отримав ліпші можливості для здобуття освіти. Щиросерде зізнання розглядалось би як каяття у вчиненому й готовність стати на шлях спокути, що дало б підстави просити умовно-дострокового звільнення.

Вістінґ, однак, не сумнівався, що ніякі виверти не допоможуть Керрові вирватися з тюремних мурів. Злочини Тома Керра були настільки брутальними, просякнутими жорстокістю й насильством, що воля і повернення до життя у суспільстві навряд чи могли стати реальністю.

Перемовини з Томом Керром вели офіси Генерального прокурора й Головної поліційної управи і тривали багато тижнів. Сам Вістінґ ніколи не мав стосунку до його справи. Убивства розслідував поліційний округ Осло. Керр жодного разу не світився в окрузі Вістінґа, та ось раптом заявив, що його третю жертву треба шукати поблизу Ларвіка, на Рефсголт Саґа.

Він, без сумніву, бував там. Докладно описав літні луки півострова, старий тартак і залишки агрегатів, однак ані словом не пояснив, чому обрав саме те місце.

Несподівано ожила поліцейська рація, почеплена на паску Гаммера. До головної дороги наближався мікроавтобус з Керром.

Коли Керр назвав місце ймовірного злочину, територію навколо тартака обшукали з собаками, сподіваючись знайти тлінні рештки дівчини й випередити вбивцю. Але нічого не виявили. Поліція запідозрила, що Керр затівав усе це з однією метою: спробувати втекти. Вдосвіта виставили блокпост на в’їзді на півострів. На малих дорогах і доріжках чергували патрульні авта. Поліція вжила всіх запобіжних заходів.

Розділ 3

Чорний мікроавтобус супроводжували два патрульні автомобілі. За ними їхав адвокат на своєму «мерседесі» з затемненими вікнами.

Коли колона зупинилася, у багажній клітці мікроавтобуса загавкав пес.

Першим вийшов Адріан Стіллер. Активні пошуки Таран Нурюм не велися вже давно. Чотири роки тому перевернули, дослівно, кожний камінь. Сліди схололи, і справу передали в Кріпос, у відділ давніх та нерозкритих справ. Зізнання Керра дало Стіллерові підстави поновити розслідування.

Вістінґ і Гаммер привіталися з ним за руку.

— А де вертоліт? — запитав Стіллер, задираючи голову до блакитного осіннього неба.

— Новий гелікоптер перекинули на пошукову операцію під Конгсвінґером, — пояснив Гаммер. — Там зникла дев’ятирічна дитина. Повернеться за тридцять п’ять хвилин. Старий на ремонті. Ґрам у курсі…

Гаммер кивнув у бік високого полісмена, який