Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Барбара у відповідь одягнула на обличчя найкращу із своїх посмішок.

– Якщо вони справді ненав'язливі…

– Коли бачиш перед собою таку розкішну жінку, важко залишатися спокійним і ненав'язливим, але я готовий спробувати. Тож скажу лише єдине – у цих стінах нині немає жінки, котра була б рівна вам своєю красою, пані…

– Олександра. А як звертатися до вас?

Молодик ще раз уклонився і приклав руку до грудей.

– О, прошу вибачити мою недбалість, адже вона продиктована лише тим захопленням, що його відчув, помітивши вашу чарівну посмішку. Олександр Кравченко!

– Дивний збіг, – Барбара приховала посмішку й поглянула на молодика вологим поглядом. – Ви не отримували нагород і не вручали їх. Я можу поцікавитися, яким чином маю приємність познайомитися тут із вами?

Молодик недбало змахнув рукою і хотів щось сказати, але в цей момент у нього задзвонив телефон.

– Я перепрошую, пані Олександре, лише одна мить! Справи, все справи… – Він відійшов на крок і дістав слухавку. Кілька секунд слухав, після чого мовив неголосно, але так, що Барбара змогла почути.

– Так, Едику, я пам'ятаю про свою обіцянку. У мене є кілька цікавих сценаріїв. Мушу узгодити технічні питання, і будемо запускати в роботу. Так… Ну що ти, ми ж друзі! Звичайно. Ти ж знаєш, за нецікаві речі я братися не буду. Повір, якщо ми і вкладемо кошти, будемо мати річ, не гіршу від твоєї «Штурмової групи». Я обов'язково зателефоную тобі. Так. Не забувай: із мене полювання! Добре, вчинимо так, як і домовлялися. Буде добра нагода випробувати твій новий «Спрінгфілд». Нехай тобі щастить. Мушу вимикатися, позаяк неволю очікувати на себе найчарівнішу жінку у своєму житті.

Коли Олександр Кравченко повернувся до розмови з Барбарою, погляд її очей змінився. Тепер це не був грайливий погляд досвідченої левиці, котра помітила у своєму полі зору молодого, вродливого, але не здатного на полювання лева. Тепер цей погляд був поглядом бізнесмена, який заздалегідь прораховує користь від майбутнього ґешефту.

– Я мимоволі підслухала вашу розмову, Олександре. Я помиляюся чи ви розмовляли з Едуардом Розділовським?

– Ви знайомі з ним? – ще ширше посміхнувся Кравченко.

– Особисто – ні. Але хто ж у цій залі не знає таку людину, як Розділовський? Обіцяєте познайомити мене з ним?

Кравченко розсміявся, демонструючи міцні білі зуби.

– Якщо ви полюбляєте полювання на велику дичину, то навіть у цілком неофіційній обстановці.

Барбара посміхнулася у відповідь.

– На велику дичину? А що, цікаве заняття…

– Надзвичайно. Едик просто в захваті від полювання на ведмедів, вепрів і решту лісових богатирів.

– А ви вмієте заінтригувати жінку. Людина, для якої Едуард Розділовський – просто Едик, це зовсім не пересічна людина!

– І ця людина в захваті від вашої краси, – Кравченко манірно підніс випещену руку Барбари до вуст і поцілував її. – Я не зможу вибачити собі, якщо відпущу вас без вечері у менш людному місці.

– А це що таке? – з обличчя Барбари миттєво зникла посмішка, залишаючи повний зарозумілості погляд. – Я схожа на жінку, котра заслуговує на подібні натяки?

Кравченко не розгубився.

– Лише вечеря в гарному ресторані! Повірте, Олександр Кравченко ніколи б не дозволив собі непристойність у присутності жінки, подібної до вас! Прошу, змініть гнів на милість.

Барбара прощаючи усміхнулася.

– Я подумаю над вашою пропозицією, а ви мусите довести, що заслуговуєте на мою увагу.

І Олександр Кравченко довів, що він дійсно галантний кавалер і цілком заслужено може бути наділений увагою світської левиці. Він був куртуазним та оригінальним. Він був дотепним і веселим. Він був уважним і запопадливим. Одним словом, перед Барбарою Красовською, жінкою, котра звикла рахувати свої перемоги над чоловіками десятками, постав черговий грошовитий бовдур, який після недовгої обробки погодиться на все, що вона йому запропонує. А проводити таку обробку Барбара вміє. Так, вона докладе максимум зусиль. Перевершить навіть саму себе, але поверне собі те, що втратила минулого разу. І їй зовсім не буде шкода цього білявого красеня, як не було жаль тих, попередніх. А за що їх жаліти? Мерзенні покидьки, які дивляться на жінку лише як на об'єкт сексуальних домагань або на служницю, котра повинна догоджати їм, готувати їжу і прати білизну. О, вона достатньо помстилася всім тим самцям, які мали сміливість відчути свою перевагу над нею. І мститиметься й надалі. І житиме за їхній рахунок. Хто сильніший, той має на це право. Тим паче, якщо сильніший – тендітна жінка, обділена фізичною силою за законами природи.

Барбара занурилася у свою стихію. Все було, як і раніше – дорогі ресторани, розкішні авто, відвідини світських раутів і богемних тусовок. Ті ж закохані очі навпроти, точнісінько такі, як і раніше. Відчуття власної сили, коли чоловік перетворюється на кумедну ляльку-маріонетку в руках досвідченого ляльковода, і п'янка насолода від думки, що незабаром вона зможе забути про цього самця й зажити так, як гідно жити людині, подібній до неї. А на гроші цього молодика можна буде жити досить добре – стільки знайомств серед багатіїв, така щедрість на подарунки і здатність смітити грошима без жодного на те приводу ясно промовляли Барбарі, що в її тенетах саме той, кого вона шукала. Все, як і багато разів раніше, все відточене до віртуозності й бездоганності, все поставлено на потік. І не знала Барбара Красовська, котру Ярослав тепер інакше, як «павучиха», не називав, що всі останні дні, починаючи від знайомства з Олександром Кравченком, кожен її рух, погляд, кожне слово фіксувалися й навіки залишалися у кристалічних глибинах цифрової пам'яті сучасних засобів спостереження. Кожен її крок був на видноті, а невеличкий, нафарширований трьома центнерами скажено дорогого шпигунського обладнання мікроавтобус був завжди неподалік від неї. І в ньому дуріли від безсоння й неймовірної кількості кави Ярослав Савицький і Вадим Галкін. Пастка поступово дедалі більше засмоктувала «чорну вдову»,