Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— А як, до речі, ваш батько виїхав?

— Утік, як же інакше? Йому дозволили виїхати, щоб одержати спадщину й повернутися назад. Він спадщину одержав, «забув» тільки повернутися, навіть забув про те, що залишив тут дружину й десятилітнього сина. В цьому немає нічого дивного, бо, коли він був тут, ми його теж майже не бачили. Де він перебуває, — про це краще знали його подруги, ніж ми, домашні…

— Ви вважаєте, що він скалічив вам життя?

— Не вважаю, а так воно й є! Скалічив! І мені, й матері.

— Є люди, які взагалі не пам'ятають своїх батьків…

— Можливо, є й такі. Коли б мій батько здохнув, я б теж не мав до нього претензій. Але ж він живий, розумієте: живий, і навіть ні разу не згадав про те, що залишив тут сина!

«Так, але ж я маю на увазі не його, а вас», — хочеться додати мені, та я стримуюсь. Немає рації.

На прощання кажу гостеві ще кілька офіційних фраз і знову поринаю в свої думки. «Тобі треба було б поставити своєму батькові пам'ятник, — кажу подумки, — а не ненавидіти його. Ти повинен поставити йому пам'ятник, бо він єдине твоє виправдання й перед людьми, й перед власним сумлінням. Велике виправдання. Благородне виправдання — за неробство, за прогуляні семестри, за відсутність людських інтересів, за озлоблення й паразитизм. Трагедія людини-біцепса: «Утік замість того, щоб забезпечити мені життя, послати за кордон, купити мені спортивний «фіат».

Спортивний «фіат»— ось заповітна мрія таких людців. Ми були куди скромніші. Юрмилися біля вуличної крамниці, де видавали напрокат велосипеди, й напружено чекали, поки підійде черга й за п'ять левів можна буде зазнати п'янкого задоволення — покататися півгодини на розхитаному велосипеді, викликаючи захоплення й благородну заздрість навколишніх.

Ми з моїм другом Стефчом не мали такої можливості. П'ять левів — це ціле багатство. Тим-то ми стояли трохи віддалік, байдуже спостерігаючи за групкою обранців долі, що каталися на велосипедах і ласували морозивом. Але в нас зі Стефчом теж були свої несміливі надії. Якщо звідкись з'являвся наш сусід і заступник Кіро, він катав нас по черзі — спочатку одного, потім другого — на рамі велосипеда. Власник крамниці забороняв це робити, боячись, щоб не спустили шини. Але ми чатували на Кіро за рогом, спритно сідали на раму й мчали зі своїм заступником на шаленій швидкості — двадцять кілометрів на годину.

А тепер — спортивні «фіати». Звичайно, в спорті, як і в «фіаті», на перший погляд немає нічого поганого. Навпаки — треба сміливо опановувати техніку нових часів. Тільки не можна підступати до неї недозволенний шляхами.

Спортивний «фіат». Коли б людина-біцепс одержала його від свого закордонного батечка, вона одразу ж відкрила б для нього своє гостинне серце: «Заходь, батечку ти мій любий». Бо ж хіба для «біцепса» батько дорожчий за спортивний «фіат»? І хіба для нього може бути більша трагедія, ніж відсутність вищезгаданого транспорту?

Але годі з трагедіями — ще залишається історія з Антуанеттою. Звичайно ж, Антуанетта — не міраж, вона справді мешкає точно за адресою, яку дав Спас. І, звичайно ж, ця історія в цілому підпирає два хисткі пункти в алібі Спаса — купівлю горілки й прогулянки через вікно. Але ж Спаса, як це незаперечно випливає з попередніх свідчень, найменш за все приваблюють жінки. Отже, ці претензії на мужність і ця перебільшена агресивність — лише жалюгідна спроба якось компенсувати свій недолік. З другого боку, коли б усе було саме так, як розповідає Спас, він неодмінно виклав би це ще в критичний момент минулої розмови. Він дуже добре розумів, що йому загрожує, й ніколи б не замовчував деталі, яка відразу одвела б від нього всі підозри. Просто тоді цієї деталі, мабуть, ще не було в його голові. Бо її хтось інший ще не вигадав і як слід не відшліфував.

Взагалі у мене таке передчуття, що вся ця історія з Антуанеттою шита білими нитками. Досить на неї дмухнути — й вона розвалиться. Але чи варта вона того, щоб я на неї дмухав?

Минає шоста година, й Дора вже повинна була б прийти, але скажіть мені, де ви бачили пунктуальних жінок? Вони стають пунктуальними, навіть суворо пунктуальними, лише в тому віці, коли це вже не так важливо. І все ж таки Дорі слід бути б пунктуальною хоч би з вдячності за те, що я влаштував їй виклик у такий прихований спосіб, аби Марин ні про що не здогадався.

Триденне сидіння в кабінеті — винятковий випадок у моїй службовій практиці. Підводжусь, щоб розім'ятися й подивитися крізь вікно, як живуть люди. Вони живуть нормально — заходять і виходять з магазинів, розглядають вітрини або кудись поспішають. Робочий день закінчився, листування й реєстрацію паперів припинено, і службовці знову перетворилися на тат і мам, на чоловіків і жінок, окрім тих, для кого шлюб — це ще справа майбутнього.

Щасливі ті громадяни, які працюють з папірцями й цифрами. Закриєш папку, поклавши до неї папірці з цифрами, і йдеш собі, не думаючи більше про них. А я працюю з людьми. І ці люди супроводжують мене навіть після того, як я розпрощався з ними й викреслив їх зі свого списку. «Та йдіть собі своїм шляхом, — подумки кажу я. — Забирайтеся геть, хіба не бачите, що слідство закінчилося». А вони й далі переслідують мене, зі своїми історіями й незгодами, кидають мені репліки або сваряться між собою й потроху забуваються тільки тоді, коли їм на зміну приходять люди з нової справи.

Трапляється й так, що, кружляючи містом в якійсь новій справі, тут чи там зустрінеш когось