Необхідне зло - Абір Мукерджі

Поруч зі мною кашлянув євнух Саїд Алі.

— Капітане Віндгем, прошу пам’ятати умови, за яких вам дозволили поговорити з принцесою. Ще одне порушення протоколу, і я буду змушений закінчити зустріч.

Я вибачився.

За ширмою помовчали. Запитання було явно провокативним із мого боку. Коли принцеса заговорила, відчувалося, що вона захищається.

— До мене доходять плітки, капітане. Розповіді про жінку в готелі «Бомон». Запевняю вас, існує мало такого, чого б не знали на жіночій половині. Я навіть її бачила. Але, запевняю вас, якими б не були їхні стосунки з Адгіром, вони ніколи б не змогли завадити його коханню до мене. У нього завжди були наложниці, та й вони не можуть вплинути на нас. Чому ж буде інакше, якщо жінка, про яку іде мова, біла? Наше кохання було вищим за дешевий любовний зв’язок між ними.

У голосі її пролунала гіркота.

— Розкажіть трохи більше про свого чоловіка. Якою він був людиною? — швидко запитала Енні. Добре запитання. Просто послухаю.

— Гарною людиною,— не вагаючись, відповіла принцеса.— Дбайливою людиною. Він плекав плани, як приведе Самбалпур у двадцяте сторіччя.

— Які плани?

— Вважав, що рано чи пізно влада британців у Індії скінчиться і майбутнє належатиме нашому народу. У такому світі подальше існування королівських штатів, на його думку, стане анахронізмом. Він вважав своїм обов’язком підготувати Самбалпур до змін, які на нього чекають.

— А як сприймали його ідеї інші?

Знову пауза.

— Якщо дозволите, міс Ґрант, спершу я вас запитаю. Ви вважаєте себе індійською жінкою?

Енні завагалася.

— Так, Ваша Високосте,— нарешті відповіла вона.

Попри ширму, яка нас розділяла, я відчув, як принцеса посміхнулася.

— Тоді ви розумієте цю країну та її народ. Кажуть, що наша історія налічує тисячі років, та чи багато змін відбулося за цей час? Люди поклоняються богам так, як це робили їхні предки мільйони років, селяни обробляють ґрунт так само, як і наші пращури часів «Махабхарати». Зміни в нашій країні відбуваються повільно. Пустельний вітер перетворює гори на дрібні камінчики за менший час. Завжди знайдуться ті, що не погоджуються.

— А ваш чоловік зробив щось, щоб викликати незадоволення таких людей?

— Адгір був не дуже релігійною людиною,— відповіла вона.— Власне, він вважав, що у забобонах і відставанні країни винна саме релігія. Та він чудово розумів, що означають для людей ритуали та церемонії. Він виконував свій обов’язок.

— Обов’язок? — прошепотів я.

— Буду дуже вдячна, якщо ви поясните, Ваша Високосте,— сказала Енні.

За ширмою задзеленчали браслети.

— Люди очікують, що правитель проводитиме релігійні ритуали. Якщо магараджа не може, це мусить робити його спадкоємець. Адгір мав очолювати процесію на святі, що відбудеться за кілька днів, коли Джаґґернаут та його колісниця повернуться до свого храму. Тепер, коли Адгіра вже немає, гадаю, церемонію проведе його брат Пуніт.

— Розкажіть про принца Пуніта,— попросила Енні.

— Що сказати? — відповіла вона.— Він син свого батька.

— На відміну від брата?

— Адгір більше нагадував мені свою покійну матір. Пуніт навряд чи проводитиме реформи, про які так мріяв Адгір. Не така він людина.

— Чи серед придворних хтось виступав проти ідей вашого чоловіка?

— Гадаю, таких було чимало. Вони часто сперечались із батьком. Адгір звинувачував у цьому Даве. Йому здавалося, що той погано впливає на батька, нашіптує магараджі не те, що потрібно. Гадав, що Даве цікавить лише збереження власної посади і будь-які зміни він вважає загрозою особисто для себе.

Поки вона це казала, щось у її тоні змінилося. Щось ледь уловиме, і за звичайних умов, я б цього не помітив. Але неможливість побачити обличчя змусила мене зосередитись на її голосі. Вона стала якось по-іншому говорити про свого чоловіка. Коли мова йшла про кохання до нього, про його наміри щодо королівства, голос її був наполегливим. Вона вірила в кожне сказане слово. Тепер він змінився. Може, чоловік її і вважав, що диван налаштовує його батька проти нього, але сама вона була іншої думки.

— Запитайте, чи погоджувалася вона в цьому з чоловіком? — прошепотів я.— У тому, що диван впливає на магараджу.

Енні так і зробила.

За ширмою зашелестіла тканина. Таке враження, що вона обернулася на щось подивитися... чи на когось. Тоді вона знову повернулася до ширми.

— Ви зрозумієте,— почала вона,— що існують питання, які...

За ширмою знову почувся шум. Звук кроків мармуровою підлогою. До принцеси хтось підійшов. Крізь отвори мені вдалося розібрати спалах зеленого шовку. Шепіт.

— Ваша Високосте? — гукнула Енні.

— Схоже, я потрібна на жіночій половині,— відповіла вона.— Боюсь, мушу перервати нашу розмову. Але наостанок дозвольте мені додати ще одне. Я так зрозуміла, що капітан був поряд із моїм чоловіком, коли його вбили, і що він вистежив убивцю. Я дуже йому за це вдячна.

— Останнє запитання, якщо можна, Ваша Високосте,— попросила Енні.

Запанувала тиша, немов принцеса чекала на дозвіл.

— Гаразд.

— Що тепер станеться з вами?

— Тобто чи не викинуть мене звідси, якщо мого чоловіка вже немає?

— Пробачте, якщо вас образила,— сказала Енні.— Я лише хотіла поцікавитися, чи не повернетеся ви до своєї родини?

— Ви мусите зрозуміти, міс Грант,— відповіла принцеса,— що моя родина — палац. Від тієї миті, як ми побралися з Адгіром. І нічого не змінилося. Я принцеса Самбалпура і завжди ласуватиму із золота.

Енні подякувала їй, але принцеса вже подумки була далеко за межами цієї кімнати, у своїх покоях на жіночій половині.

Тридцять один

— Сподіваюся, бесіда пройшла добре,— сказав він. — Напрочуд інформативно,— відповів я.— А наступну вам удалося влаштувати?

— Так. Із наложницею Рупалі.— Він хитро посміхнувся й помахав аркушиком паперу з королівською печаткою внизу.— Ось розпорядження. Схоже, Його Високість не може відмовити міс Грант.

— Її чари діють на багатьох чоловіків,— прокоментував я, забираючи документ.

Енні на моє зауваження уваги не звернула.

— Розкажіть мені про наложниць.

— Його Високість має великий вибір жінок,— відгукнувся полковник.

— Як він їх обирає?

— По-різному. Іноді Його Високість просто проїздить селом, і дівчина впадає йому в око. Із деякими він знайомиться під час подорожей. Мені казали, що якось він привіз із півдюжини дівчат із Кашміру. Звісно, їх родинам