Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Кошовий простягнув Шацькому руку.

Шацький потиснув міцно, як тільки міг.

Затримав.

— Ви питали сьогодні... здається... Давно, та Все ж сьогодні... Про Лапідуса, що між нами пробігло... Старий Боярський, мій покійний тесть, батько моєї Естер, хотів Лапідуса за зятя. Не приховував цього, та й Естер замолоду була до нього прихильною. Навіть дуже... Ви розумієте, про що я. Але то було один раз, у пориві, Естер шкодувала, бо Лапідус потому запишався собою, почав відразу заявляти про якісь права. Словом, добре, що так сталося, бо Естер розгледіла, хто він — і вибрала мене, недолугого, без статків та перспектив, із купою недоліків. Проте переважила одна чеснота, про яку моя фейгале сама мені повіла. Знаєте, яка?

— Звідки...

— Я любив її, мою Естер, — просто пояснив Шацький. — Це дратувало Лапідуса, й він дозволив собі сказати, що Шмуль не мій син.

— Дурня. Я бачив Шмуля. Ніхто не сплутає, викапаний ви.

— І я це знав. І Лапідус теж. Дрібна, підла помста.

— Діти, бачте, вище цього.

— Вони змогли. Може, то й на краще. Мабуть, так треба. Я не переступив через себе, пане Кошовий.

Чоловіки розтиснули руки.

На столі холонув Климів чай.

Віхура вже не хропів.

За вікном ще гупали поодинокі постріли.

Львів, листопад 1918 року

— Маємо наказ залишити місто.

Кошовий, у новенькому, три дні тому виданому стрілецькому однострої, стояв посеред зали. Гвинтівку притулив до стіни, поруч примостив речовий мішок.

— Ще вчора ти казав: переговори ведуться, позиції утримуються, — Магді вартувало чимало сил стримувати себе.

— Я досі переконаний — ми могли б лишитися. Перемир’я продовжили, наші та польські патрулі спільно наводять лад. Третю добу не стріляють, Магдо.

— Всі надіються на мир. Нарешті.

— Рішення не моє. Його віддав полковник Стефанів[41]. Уряд і військо повинні почати евакуацію зі Львова не пізніше восьмої години вечора.

— По сьомій... Климентію...

Вони одночасно подивилися на годинник.

— Бачу, Магдо.

— Чому ти не лишишся?

— Бо тепер я на службі. Склав присягу, не хочу, аби назвали дезертиром. І потім, не зостаюся у Львові з тієї ж причини, з якої ти не можеш піти зі мною.

— Куди з тобою? До вашого війська?

— Не всі старшини в захваті від рішення полковника. Тому військо вийде з центру та стане на околицях.

— Місто в облозі? Пропонуєш мені місце в санітарному обозі армії?

— Це не смішно, Магдо.

— Не смішно, Климентію. І не правдоподібно. Чому ти йдеш?

— Я мушу. Скоро повернуся, бо наш уряд має підтримку з Києва. На допомогу Директорія обіцяє послати армію, є відповідна телеграма. Ми об’єднаємося.

— Я вже чула. В одну державу.

— Так.

— Мені і таким, як я, в ній буде місце?

— Звичайно.

— Польські керівники, ваші противники, теж так вважають?

Кошовий промовчав — відповіді не було...

...Перемишль втримати не вдалося — не знайшлося саперів, міст не підірвали, польське військо витіснило звідти українське, й подейкували: не повернути. Вуличні бої у Львові тривали перед тим три тижні, хоч час від часу сторони домовлялися про перемир’я. За цей час вдавалося забрати й поховати вбитих та померлих — ліків уже не було, локальна війна паралізувала Львів, бракувало не лише медикаментів, а й харчів. Тим не менше, провели в останню путь і Малгожату Яблонську, і Естер Шацьку. В обох випадках Клим був на похоронах, допомагав, чим міг. Поранених із Личаківської теж забрали, та спокій туди не повернувся: Магда поселила на канапі Дануту, й Кошового бентежила присутність дівчини.

Як і припустив, удалося переконати Магду: помилився, коли припустив, що вирахував убивцю. Вона справді вже не надавала історії такого значення, незабаром фактично перебравшись жити до шпиталю. Клим же перебрався до Народного дому, був присутній при проголошенні держави, знову поринув у поточні справи. Шацького відтоді не бачив, збирався навідатися до Кракідалів, та не знаходив часу.

А коли за два дні до чергового, вже великого перемир’я, в рукопашному бою загинув підхорунжий Снігур, він вирішив записатися добровольцем.

Цей порив довго не міг пояснити собі, тим більше — Магді. На той час вони знову жили вдвох, Данута переїхала до далекої рідні Яблонських, і Кошовий якось почув від Магди: дівчину напружувала необхідність бути під одним дахом із ним не менше. Подібні настрої та загалом — взаємну ненависть тих, хто ще зовсім недавно якось та й мирився один із одним, підсилювали криваві бої, котрі спалахували після коротких днів тиші.

Так буде.

Обоє розуміли — і дедалі менше говорили про це.

Їм без того було, що сказати.

— Ти повернешся?

— Мабуть. Дуже хочу цього. Одного разу настане мир, всі домовляться, і я ранком постукаю в наші двері.

— Може, це буде вечір.

— Або ніч на Різдво.

— Хай би так. Тільки ми фантазуємо, Климентію. Видаємо бажане за дійсне.

— Ми сварилися стільки разів, Магдо, що миримося якось непомітно. Нехай з нас беруть приклад.

— Не візьмуть.

— Хтозна.

— У тебе мало часу. Говоримо не про те, займаємося не тим... Я б мала тебе зібрати.

— Не забувай — тепер я вояк. Мушу збиратися сам.

— Ти зробиш, що попрошу?

— Все, що завгодно.

— Лишися живим. Навіть якщо не випаде повернутися назад до Львова — все одно, лишися живим. Не дай себе вбити.

— Спробую.

— Пообіцяй. Ти завжди виконуєш обіцянки.

— Обіцяю.

— Коли так — я спокійна.

— Я писатиму. Адресу знаю, спробую при нагоді. Вулиця Личаківська, номер дев’ять.

— Якщо пан Зінгер звідси не пожене.

— Та де! Він колись пишався, що Магда Богданович квартирує в нього.

— Навряд чи нині має це за честь.

— Буде можливість — не забувай про Шацького.

— Якщо він не забуде про мене.

— Мені справді пора, Магдо.

— Знаю.

— Я вже йду.

— Хай береже тебе Бог.

Кошовий поцілував її.

Магда перехрестила його.

Потім чоловік у стрілецькому однострої взяв гвинтівку, речовий мішок.

І залишив помешкання.

Київ

Червень — липень 2017 року