Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Чи стрічалися ви потім? – спитав Павло Мартось.
– Коли було в Запари весілля, прийшла туди дивитися, – так само скоромовкою оповідала Оришка. – Тоді він, люди це бачили, зо мною женихався. Потім став вечір, і я пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і став кликати: «Ходімо десь поговоримо!» Я ж, послухавши, пішла на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене за жінку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала своєму батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.
Петро стояв серед покою блідий і випитий, здавалося, не лишилось у ньому ні кровинки. Намагався зустрітися очима з Оришкою, але та відверталася. В цей час несподівано затарабанив об шиби дощ, хоч досі все було залите сонцем, і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли великі, лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив до столу, за яким сиділи урядові:
– Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона хоче мене на собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і ніколи до неї не приставав!
– Чи зустрічався ти з нею на дорозі, коли йшла по ягоди в ліс? – спитав Мартось.
– Зустрічався, але розминувся, трохи поженихавшись, – відповів Петро.
На те Оришка вдарила кулаком об кулак і пішла супроти Петра, блискаючи гнівно очима. Залящала, звищуючи голос, і той ляскіт був такий нестримний і такий тонкий, що урядові аж шиями закрутили. Відтак звівся сотник Гамалія і гримнув кулаком по столі, аж завмерла Оришка, так і не висипавши з себе всіх прокльонів. У тиші, що настала, залунав схвильований Петрів голос.
– Я не повинен, – сказав він. – І не відаю, для чого вона на мене напастує, хіба наважила, щоб я її взяв за себе. Але оскільки вона так учинила, не хочу її брати за себе!
Тоді Оришка заплакала, і плакала якось жалісно і скімливо, наче побите песеня, густо висипаючи з очей сльози, і, мов навмисне, заплакали шибки на вікнах, бо знову затарабанив об них дощ, краплі ковзали по склу, лишаючи світлі борозенки, в яких блищало сонячне проміння, бо темна хмара висіла тільки над ними, а небо зусібіч грало лискучими, купчастими оболоками.
– Вона завжди мене перепиняла, – сказав Петро аж заспокійним голосом, – і приставала до мене, але я завжди від неї тікав, бо не подобається вона мені і не можу я й любити… Я думаю, панове урядові, що й зілля приворотне вона проти мене виставляє і чарує мене, бо останніми днями неспокій мене посів. Через те й до чарки потягся, бо тільки тоді забуваю про ті її чари…
Оришка стояла супроти нього мовчки. Опустилася уся й поникла, але, коли зводила на нього очі, блищали вони дивним блиском, і Петрові від того наче вужі по тілі повзали.
– Що скажеш на його відмову? – спитав сотник. – Та й тобі не віримо, Петре Запаренку, а коли є незгода, обоє маєте знати, що буде…
– Можете мене бити й убивати, – здригнувшись, сказала Оришка. – А я стою на своєму: це він мене одурив!
Вона сама пішла в той куток, де стояла покарна лава, і лягла на неї, а сердюк прив'язав її.
– Бийте міцно, панове, – сказав сотник, – і питайте, чи не з направи чиєї і чи не з ненависті накладає таку річ на Запаренка?
Тоді злетіли вгору барбари і почали падати на Оришчину спину. Вона рвалася і вискотіла, кричала й горланила. Тоді припинили й бити, і вона знову повторила все, що раніше, і знову злетіли барбари – криваві плями почали розповзатися по сорочці.
Петро підійшов до вікна й дивився туди, де прослався міський майдан. Ішло через той майдан кілька жінок, на ходу розмовляючи, і їхав віз, на якому спокійно помахував батогом величезний кудлатий дядько. Грався з собакою хлопчик, втікаючи від нього, і собака, певне, гавкав, бо швидко розтуляв і затуляв писка; хлопець сміявся, блискотів зубами, і все це – хати зусібіч і сади – було залите сонцем, а що пройшов недавно сліпий дощ, то зелень сяяла й мерехтіла. Йому захотілося повернутися і сказати, щоб не мучили ту закляту дівку, яка хоч і напастує на нього, але все-таки любить. Стало дивно, що так буває у світі: одне хоче другого, а той другий – ні! Заплющився від урази, знав, що, коли витримає тортури та, котра вискотить зараз під барбарами, на лаву ляже він, а лава буде тепла від її тіла й крові. Це буде єдина спільність, якої вони справді в цьому світі досягнуть, і не переступити їм іншої межі. Коли б оженився з нею, то був би принижений і упосліджений, а коли затнеться на своєму, його можуть на цій лаві й покалічити. Аж озирнувся затравлено, бо не знав виходу із цієї халепи.
Знову зирнув на майдан і не побачив там уже воза з дядьком, ні жінок, не було й хлопця з собакою, натомість ішла якась висока жінка з коромислом на плечі. Вона наче відчула, що дивляться на неї, обернулася раптом, і він вразився, які дивні очі мала та жінка. Ніде досі не зустрічав її, хоча було в ній щось напрочуд знайоме, і дарма що йшла далеко, зміг зазирнути в ті великі й чудові очі. Всміхнулася сумно й підбадьорливо, наче наперед жаліла його за муки, що має відбути, і Петрові скімко зіщулилося серце.
Оришку вже відв'язували з покарної лави, вона сіла, розставивши коліна, обличчя її було запухле і страшне. Тремтливі руки невдолад поправляли розтріпане волосся, очі погасли, а вуста конвульсивно смикалися.
– Питаємо тебе ще раз під страхом більшої покари, – сказав урочисто Гамалія. – Чи правду ти сказала?
– Сказала вам святу правду, – твердо, хоч і тихо, мовила Оришка.
Тоді Петро рушив од вікна дерев'яною ступою і пішов просто до Оришки, прикляк біля неї і взяв руками її голову. Подивився просто в затуманені, померклі очі, які все-таки вміли світити ясно й палко.
– Оришко, – сказав він, – опам'ятайся! Навіщо терпиш муку і посилаєш на неї й мене? Навіщо зводиш на мене наклеп і ганьбиш перед миром? Що з того тобі, Оришко? Коли б оженився на тобі, посміховиськом ми стали б на людських язиках. Признайся суду, що ти лиху намову на мене навела, і я, може, спробую тебе полюбити.
Оришка, однак, мовчала. Дивилася повз нього і начебто не бачила.
