Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? – сказав Скиба.
– Чи не легше послати за ним? – спокійно спитав дяк.
– Не хочемо губити часу, – очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав – хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.
– Сідайте до пана кацеляристи! – наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.
– А що, пане дяче, – спитав я, повертаючись до Савича, – записали ви в книжицю історію про коня?
– Чому б не записав? – сказав дячок. – Таке гріх би було б і не записать!
– Віршами записали чи просто?
– Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?
– Скажете, пане дяче.
– Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.
– Що ж воно таке, пане дяче? – спитав я зацікавлено.
– Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!
– Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?
– Та ж звісно! – майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. – Тоді кожен вірш можна буде заспівати…
– Як же ви цього досягаєте?
– Відбиватиму в ритмі наголоси.
– Так, як іде кінь?
– Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…
Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, – під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.
Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.
– Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? – спитав спокійно Наумець. – Прошу до хати!
Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.
Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.
– Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, – сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна – сидів, наче щохвилі готувався скочити. – Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.
– Чий це хутір, що ти сидиш? – спитав я.
– Хутір того ж Маценка, а колись був наш, – сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.
– То привели до тебе Дядечка…
– Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.
– І довго він спав?
– До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пішов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.
Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вклонилася.
– Правду ваш чоловік каже? – спитав наказний сотник.
– Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла, – сказала жінка.
– Прокинувся тверезий і не захотів обідати, – мовив Наумець. – Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. «Обійди, – сказав я йому, – хутори – і десь напевне знайдеш!»
– І пішов?
– До Маркевичевого хутора.
– Потім зник? – спитав трохи стурбовано наказний сотник.
– Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.
– І знайшов він товариша?
– Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.
– Після того ми вже його й не бачили, – сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився: були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.
Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.
В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подрімував. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.
– Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вбито? – спитав я.
– На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.
19
Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди, де слалися рудівські поля – на перший позір, не було в них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра. Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь синявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайнебом ховалося за хмару західне сонце – вечоріло. Стояла навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.
Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну постать, котра йде розглядаючись, – можливо, то був Дядечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утратив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядечка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в них розгадку його неспокою.
То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбивство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блукати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокійніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спокій, – боявся, що настане момент, і це прийде й до мене. Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Савичем – кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він любить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть, що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому любити, адже вона – земля. Бере і віддає, все інше для неї –
