Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим глибше заходить у землю, немов спускається в пологий байрак.
– Що там, пане канцеляристе, побачили? – спитав дяк з-за моєї спини.
Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. «Он вона, розгадка, – мимовільно подумалося мені, – он він – правдешній кінець цієї історії!»
Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказувала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно, бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю, яка неквапливо й безпристрасно її покривала.
Мені здалося, що в останній момент почується крик. Розпачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої закони – людина лишалася незворушна. Видно було тільки її голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між рудувато-синіх застиглих хвиль.
ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА, ВИПИСАНІ З ЙОГО «КНИЖИЦІ»
ПІСНЯ СВІТОВА
Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,
Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.
Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,
Краплі б'ються і сміються – жінка не чекає,
А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле –
Мої сльози непролийні, – серце туга щипле.
Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,
Як те личко чарівниче в сутіні палає.
Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,
Юж не знаю, де подітись, – занедбала люба.
Бачить бог моє страждання, бачить – не збавляє,
А у мене в серці чорна квітка виростає.
* * *
Спів тихий чую, птиця десь там піє,
А в мене серце б'ється, тужно мліє.
Тепер я бачу: день і ніч влилися,
В коханні чи у герці ізплелися!
Етер тепліє, нива червоніє,
В рудавім пилі стежка даленіє.
Приходить туга в душу і гнітить,
Спинити хочу цю біжущу мить.
Аж ні! Безсилля серце мені млоїть,
Невгадна думка мозок непокоїть:
Нема у світі забічі-притулку,
Без свого дому серцю завше мулко.
Спів чую тихий, чарівниче грання,
Приходить знову ще одне світання,
А я у поле йду незвідь-чого,
Шукати щастя, розвіту свого.
Вітаю день я теплий, променистий,
Що світлих рос одяг тремке намисто.
«Ізгинь, печале!» – шепчу сам до себе,
А туга в серці, наче чорний лебідь.
Чи перебуду й чи прийду колись ще
До обрію, ідо сонцем ясно блище?
ПІСНЯ СВІТОВА
Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,
Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,
І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,
В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.
І в червоному тумані раптом зрине цокіт,
Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,
Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,
Кінь вогнистий і шалений – полетить розкуто.
Ще хвилина невелика. Що ся воно діє?
Що це сталося у миті? Кінь чомусь шаліє!
Криком трусить, грива має, полум'я вергає,
Землю топче, розбиває, скоку добавляє.
Не торкається дороги: тінь злетіла біла –
Розгорнулися по небу велетенські крила.
Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,
Роздимаю, роздираю криком собі груди.
Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,
Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!
О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,
Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!
Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше
В те червонеє безмежжя, у криницю виші.
Дай напитися із неї, не доводь пропасти,
У вогненно-синю пащу не давай упасти!
Кінь шаліє, хмари топче, іскри – як пороша,
Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:
Дай води своєї, коню, хоч одну краплину
З-під свого копита, коню, бо навік загину!
Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!
Але що це? То сльозина впала з мого ока.
РОЗДІЛ II
Петро утеклий перший
1
Рудівська історія, здається, не мала б продовження і залишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку козака Костя Греся.
– Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим? – спитав сотник і описав Запаренка.
Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.
Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамованим, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що відбулось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над речами занехаяними.
У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривожним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудівського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Через те сів до столу й почав писати вірші власні.
Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається човен. У тому човні був я, море – то життя наше, і не знаємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршував був знаменитий Стефан Яворський у «Арктосі вибраних планет», він порівнював із човном нашу землю й могилянську школу, – колись ці вірші мене вражали. Зараз же непоясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував, що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що воно тремке й колюче на дотик, – щось мене таки в цій ночі турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав деревами, які
