Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

про пачку стодоларових банкнотів, яких не було знайдено в кімнаті Асе нова, майже повністю підтверджує версію про мотив убивства. А та обставина, що Асенов мав звичку класти гаманець під подушку, підкріплює одне з можливих пояснень складної операції: оскільки об'єкт крадіжки був не в піджаку, що висів на стільці, а безпосередньо біля Асенова, для вбивці було не досить, щоб Асенов просто заснув, — йому треба було, щоб він заснув непросипним сном. Та це не виключає другого можливого пояснення: злодій вважав за потрібне вбити свою жертву, бо жертва добре знала його й могла викрити на другий же день після крадіжки.

Ці подробиці добре підпирають мою версію, однак аніскільки не підтверджують її. Так само не підтверджують; її і наслідки допиту Влаєва. Звичайно, Влаєв — дуже підозріла особа, і це та ланка в моєму колі, на яку треба буде добряче натиснути. Звичайно, Спас серед ночі виходив з дому і влаштував цілу виставу з гульнею для того, щоб приховати свою тимчасову відсутність і забезпечити собі алібі. Але ж це ще не повністю доведено. Свідчення одного вороже настроєного сусіда не можуть бути вирішальним доказом, і Спас це дуже добре знає. Та й потім, навіть якщо це свідчення підтвердиться іншими фактами, навіть якщо сам Влаєв одступить і признається, що з того? Од вікна, черев яке звик вистрибувати Спас, до того, другого, вікна на п'ятому поверсі, — чимала відстань, і не тільки в лінійних метрах, а й у необхідному доказовому матеріалі.

Усі ці питання та деякі додаткові, більш технічного характеру, уважно аналізуємо разом з полковником.

— Небокрай прояснюється, — визначає без особливого ентузіазму полковник. — Однак мета ще далеко. А тим часом емігранти вже почали на цьому спекулювати. Учора ввечері «Вільна Європа» передала коментар.

— Дуже швидко пронюхали.

— Що ж тут пронюхувати. Ми повинні були повідомити матері Асенова в Мюнхен. Такі речі не можна приховувати. Та й у нас немає підстав це робити.

— Звичайно.

— Так, але все це вимагає максимально прискорити слідство. Я вже казав тобі, що не збираюся сковувати твої дії, та май на увазі: кожний зайвий день збільшує в ефірі потік наклепів проти нашої країни.

— Розумію, — відповідаю я, ледь стримуючи зітхання, й підводжусь.

— Що ж до іншого — дій за своїм планом, — закінчує полковник і злегка всміхається, що його лаконічною мовою означає: «Вибачай, що я тебе підганяю, але ж і мене підганяють».

* * *

Після всього цього дехто може подумати, ніби я борсаюся в накресленому мною колі, як розлючений тигр у клітці, чіпляюся кігтями й зубами за слабкі ланки ланцюга, поки хтось не заволає: «Ой-ой! Змилуйтесь! Це я вбивця!»

Нічого подібного. Спокійно сідаю за свій робочий стіл, і хоч сьогодні настав п'ятий день відтоді, як я почав цю справу, беру в одну руку телефонну трубку, а в другу — цигарку і, озброївшись цими двома мирними інструментами, починаю розмови з колегами інших служб. Потім, вичерпавши теми для розмов, згадую, що я останнім часом одірвався від подій у світі й всередині країни, й розгортаю газету.

Хочете — вірте, хочете — ні, але читання газети триває цілий день. Головним чином тому, що мені заважають її спокійно дочитати. Після того, як я зателефонував у різні інстанції й поставив запитання, мені тепер безперервно дзвонять і дають відповіді на ці запитання.

Приблизно за такими ж вправами минає й наступний день. Жодного відлучення з робочого місця. Ніяких подій, принаймні з тих, що стосуються замкненого кола, яке мене цікавить. Зате не бракує подій, що відбуваються на дальшій відстані. Ще дві емігрантські передачі з натяком на політичне вбивство й кримінальні методи самосуду. Наша преса також опублікувала коротке повідомлення про те, що ведеться слідство. Це примушує мене знову взятися за газети.

Але за газетами стоять живі люди, і я переконуюсь у цьому на сьомий день слідства, коли до мене в кабінет вдирається кілька журналістів. Я відправляю їх до відповідної служби і тільки-но збираюся набрати номер телефону, як до кімнати входить лейтенант і повідомляє, що мене настирливо хоче бачити якась молодиця, яка вперто; відмовляється назвати себе.

«Дора. Нарешті», — зринає в мене здогад, і я наказую впустити її.

Але дзуськи! Жінка, яка входить, не має з Дорою нічого спільного, окрім, звісно, статі й почасти віку.

— Ви від мене так просто не відкараскаєтесь! — застрашливо заявляє вона, наближаючись до мого столу. — Наша громадськість має право знати правду, товаришу підполковник!

Ач яка спритна. Пронюхала навіть про те, що мені дали ще одну зірку.

— Ну, якщо йдеться про громадськість, — то це зовсім інша справа, — здаюсь я. — Але ж майте на увазі: на даному етапі не про все ще можна голосно говорити.

— Це нам відомо. Я поставлю вам лише кілька скромних запитань.

— Якщо скромних — прошу.

Жінка одразу ж влаштовується на стільці, блискавично виймає з сумки нотатник і авторучку, прибирає з чола кучерик волосся, що заважає їй бачити мене, й запитує:

— Хто, на вашу думку, вбивця?

— Вбивця може бути лише один: той, хто вбив.

— Ви жартуєте.

— Аніскільки. Я кажу вам святу правду.

— З якою метою вчинено вбивство?

Я трохи мовчу, зосереджуючись, потім відповідаю:

— Як на мою думку, метою вбивства було перешкодити потерпілому жити далі.

Вона вже почала була писати, але посередині фрази зупиняється й кидає на мене повний обурення погляд.

— Невже я помилився? — запитую її.

— Скажіть хоч, яку форму слідства ви обрали.

— Та, звичайно ж, найпростішу: ходжу від людини до людини й розпитую.

— Ви просто неможливий!