Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Справді?
— Повірте, треба мати ангельське терпіння, щоб зносити його. Та ще він, як на мене, й розпусник, ви розумієте, що я маю на увазі. А я на зло весь час посилаю йому дівчаток. Він, бідолаха, страждає, так страждає. І за це мститься мені. Але я, як ви самі переконалися, дивлюся на життя тверезо. Знаєте анекдот про молоду служницю і суворого єпископа? Ні? Тоді слухайте. Бодай раз почуєте анекдот про священиків з уст самого священика… Отож єпископові доповіли, що в одному містечку священик не лише тримає служницю куди молодшу, ніж це дозволено приписом (Мандзоні теж про це пише), але й спить із нею в одному ліжку. Єпископ, звісно, побіг одразу в містечко, нагрянув у будинок священика і бачить там гарну молоду служницю, а в спальні — широченне ліжко. Тоді він сповіщає священика, який ходить про нього поговір. Той не відмагається: «Це суща правда, ваша превелебність, що служниця спить з одного краю ліжка, а я — з другого. Але ж ви самі бачите, що тут на стінах обабіч начеплено завіси. На ці завіси я щовечора на сон грядущий навішую ось цю здоровенну дошку. Вона міцніша за всякі двері». І показує дошку. Єпископ був вражений, навіть зворушений такою душевною чистотою. Згадалися йому святі доби середньовіччя, котрі, лягаючи поряд з жінкою, клали між нею і собою хреста або меча. Він лагідно сказав: «Але, сину мій, звісно, дошка — добрий застережний засіб, але якщо тебе охоплює спокуса? Адже вона буває збіса сильна, майже нездоланна, що ти тоді робиш?» — «О ваша превелебність, — відповідає священик, — нема нічого простішого: я прибираю дошку, та й годі».
Перш ніж зателефонував капелан, парох устиг розповісти ще кілька анекдотів. Капелан перевірив: усі числа від першого липня до п'ятнадцятого серпня в нього збереглися, але статті про Мандзоні там нема.
— Я дуже шкодую, — промовив парох, — просто, він погано дивився. Я ж бо вам казав: це телепень, та й годі. Щоб переконатися, мабуть, краще вам самому сходити й подивитися. А втім, хочете, я йому звелю принести всі числа сюди?
— Ні, ні, дякую, не турбуйтеся. Тим паче, що я можу обійтися і без статті.
— Охоче вам вірю, уже два віки церква не говорить нічого такого, без чого не можна було б обійтися. А вже про Мандзоні, уявляєте, що може написати про Мандзоні католик. Тільки людина вільних поглядів у прямому і переносному значенні слова здатна по-справжньому зрозуміти й поцінувати цього письменника.
— А проте деякі міркування католиків про творчість Мандзоні досить слушні.
— Авжеж, авжеж: господь, суворий судія і розрадник, благодать, красоти природи, Мандзоні і Вергілій… Якщо вже на те пішло, про цього класика писали завжди тільки католики. За кількома винятками, нічого розумного критики так і не сказали. А знаєте, коли їм щастить влучити в саму суть? Коли порушується тема таємного кохання. Але облишмо цю розмову. Я хочу вам показати одну річ, адже ви неабиякий знавець. — Він підійшов до стінної шафи, відчинив її і дістав статуетку святого Рока, завбільшки з долоню. — Подивіться, яка виразність, яка тонкість ліній. Знаєте, — як вона мені дісталася? Один мій колега з сусіднього містечка тримав її в ризниці серед старого мотлоху. Натомість я купив йому здоровецького новенького святого Рока, виготовленого з пап'є-маше. Я йому здався маніяком, одним із тих, хто схибнутий на всяких старожитностях: через такий невигідний для мене обмін він почував себе дуже ніяково.
Парох був відомий як тонкий і аж ніяк не безкорисливий цінитель давнього мистецтва, і багато хто знав, що він постійно і вигідно збуває предмети старовини палермським антикварам.
І справді, крутячи перед гостем фігурку святого Рока, парох казав:
— Дехто його вже бачив. Мені пропонують триста тисяч лір. Але я поки що хочу сам ним натішитися, продати його якомусь казнокрадові я завжди встигну. Ну, що скажете? Я вважаю, це перша половина шістнадцятого віку.
— Атож, здається.
— Такої самої думки і професор Де Ренціс. А він добре знається на сіцілійській скульптурі п'ятнадцятого і шістнадцятого віків. А втім, не дивно, що ми з ним завжди сходимося в думках. — Тут він зареготав. — Адже плачу я.
— Ви ні в що не вірите, — зауважив учитель.
— Та ні, вірю! І як на теперішні часи, навіть занадто в багато що.
Серед городян ходив анекдот, можливо, це навіть була правда, що якось під час служби божої, коли парох відчиняв дарохранильницю, ключ захряс у шпарці. Парох не втерпів і вилаявся:
— Що в ній — чорт, чи що, сидить?
Звісно, він мав на увазі замкову шпарку. Священик завжди квапився завершити месу, він вічно щось купував і перепродував на стороні: це було добре відомо всім.
— Пробачте, я не розумію… — почав був учитель.
— Чому я не скидаю цих риз? Треба вам сказати, що я надів їх не своєю волею. Можливо, ви знаєте цю історію? Мій дядько, парох цієї самої церкви, лихвар і багатій, залишив мені все своє добро, але з умовою, що я теж висвячуся. Мені було три роки, коли він помер. У десять років, при вступі до семінарії, я почував себе святим Людовіком, у двадцять два, після закінчення навчання, — живим образом сатани. Мені кортіло кинути все, але тоді б довелося позбутися спадщини, кинути напризволяще стару матір. Нині мені не дуже потрібна дядькова спадщина, мати вже померла. Я міг би розпрощатися з саном.
— А як же конкордат?
— Мені нічого не загрожує, якщо я покажу дядькового заповіта. Я став священиком з примусу, і мене розстригли б спокійно, із збереженням моїх громадянських прав. Та в тім-то й річ, що нині в цьому убранні я почуваюся зручно. Завдяки цьому поєднанню вигоди і цинізму я віднайшов рівновагу, цільність, повноту життя.
— А ви не боїтеся накликати на себе якоїсь халепи?.
— Аж ніяк. Якщо мене спробують займати, я вчиню такий скандал, що цим зацікавляться навіть кореспонденти «Правды». Та що там скандал — цілий каскад, фейєрверк скандалів!
Після такої милої розмови учитель Лаурана пішов од каноніка майже опівночі. Він розлучився з ним, сповнений симпатії до пароха церкви святої Анни. «Та
