Зарубіжний детектив - Агата Крісті
Атож, винні тут собаки. Воно-то ніби жарт, але не зовсім: хтось вирішив його залякати, щоб у середу, єдиний його вільний день, він не пішов на полювання. Собаки в нього, що й казати, чудові, та й стрілець він, чого прибіднятися, неабиякий, щосереди влаштовує справжнє побоїще зайцям і кролям. Це може посвідчити лікар Рошо, його постійний товариш по мисливству. Він, до речі, теж стріляє без промаху, і пара хортів у нього добра. От усе й роз'яснилося… Анонімний лист потішив його марнославство, правив за своєрідний диплом його мисливських подвигів. У цю середу саме відкривається полювання, а його хочуть позбавити цієї радості: незалежно від того, припадало чи не припадало на середу це свято, для аптекаря відкриття мисливського сезону — найкращий день року.
Так обмірковуючи, хто і навіщо сфабрикував анонімку і вже зрозумівши, яка її мета, фармацевт виніс надвір плетене крісло і вмостився в затінку будинку. Навпроти, на пекучому осонні, височіла бронзова фігура Меркуціо Спано, магістра права, неодноразового товариша міністра пошт і телеграфу. Кому, як не магістрові права і не товаришеві міністра пошт і телеграфу, годилося б задуматися над походженням анонімних листів? — ущипливо втупився в статую аптекар, але ця жартівлива думка одразу змінилася почуттям гіркоти за незаслужену образу. Чужа ницість ще більше підкреслювала його власну порядність, і аптекар міг тільки побиватися, знаючи, що відповісти ницістю на ницість він нездатний.
Коли тінь Меркуціо Спано сягнула мурів замку К'ярамонте на тому боці майдану, аптекар так глибоко поринув у свої думки, аж дон Луїджі Корвая подумав, що він задрімав.
— Проснися! — гукнув він своєму знайомому.
Аптекар здригнувся і рушив по стільця для дона Луїджі.
— Ну й днина! — зітхнув дон Луїджі, важко плюхаючи на стільця.
— Сорок чотири на градуснику, — мовив аптекар.
— Авжеж, проте трошки вже похолоднішало. Згадай моє слово: вночі не обійтися без ковдри.
— Погода й та коверзує, — гірко зауважив аптекар. — І одразу ж поклав собі про погрозливе послання розповісти донові Луїджі, а той уже сам передасть новину решті друзів. — Знаєш, я одержав анонімку!
— Анонімку?
— Так, з погрозами. — Аптекар підвівся і рушив по листа.
Дон Луїджі, прочитавши двоє грізних рядків, вигукнув:
— Ой леле! — Проте одразу додав: — Якийсь безглуздий жарт.
Аптекар тут же погодився, що, звісно, це жарт, але, здається, не без наміру.
— А який тут може бути намір?
— Віднадити мене від полювання.
— Можливо. Ви, мисливці, проворні на все зле, — зауважив дон Луїджі.
Сам він ганив це дороге, морочливе і безглузде заняття, хоча віддавав належне бульйону з куріпки чи кролика.
— Не всі, — уточнив аптекар.
— Авжеж, авжеж. Кожне правило має виняток. Але ж ти сам знаєш, на яку капость здатні деякі мисливці, любісінько кинуть собаці отруєну котлету, а то ніби випадково замість зайця підстрелять хорта свого друга. Падлюки! Ну чим провинився собака? Добре чи погано, а своє собаче діло він знає. Якщо ти такий хоробрий, то поквитайся з самим хазяїном.
— Е, ні, це різні речі, — заперечив аптекар, якому теж не раз траплялося заздрити тому, хто мав. добрий смик хортів, хоча смерті їм він ніколи не бажав.
— А я різниці тут не бачу. Хто може спокійно вбити собаку, той здатний убити і свого ближнього, як сказав би наш піп. А втім, — додав він, — я можу й помилятися. Адже сам я не мисливець.
Так вони цілий вечір міркували про психологію мисливців. Кожний новий гість втаємничувався в анонімний лист і прилучався до розмови про ревнощі, заздрощі і ще страшніші гріхи тих, хто займався давнім і благородним ремеслом Німврода. Про присутніх, звісно, не говорили, дарма що дон Луїджі мало не в кожному одвідувачеві бачив собачого отруйника та анонімника. Він пас їхні обличчя своїми гострими очицями під зморшкуватими повіками. Людина підозрілива і підступна, дон Луїджі ладен був будь-які підлі наміри, які підказувала його буйна уява, приписати геть усім: лікареві Рошо, нотареві Пекоріллі, адвокатові Розелло, вчителеві Лаурані і навіть аптекареві (той міг бути не лише собачим отруйником, а й виготовити сам анонімку, аби здобути славу неперевершеного мисливця).
Але всі присутні сходилися на одному: анонімка це тільки жарт, хоч і лихий, оскільки анонімник хотів перешкодити аптекареві відсвяткувати день відкриття полювання. І коли надвечір, як завжди, на вулиці з'явився вахмістр карабінерів, аптекар надумав і собі пожартувати. Вдаючи, ніби він наляканий і геть спантеличений, фармацевт поскаржився стражеві порядку, що йому, людині чесній і громадянину, доброму главі родини чомусь погрожують смертю.
— А як це було? — з усмішкою запитав вахмістр, сподіваючись почути втішну історію.
Проте, побачивши листа, він зразу спохмурнів. Звісно, хтось міг пожартувати, десь, — найпевніш, так воно й було, але це все-таки злочин і слід скласти заяву.
— Яку ще таку заяву? — спитав підбадьорений аптекар.
— Без заяви ніяк не обійтися. Такий закон. Авжеж, щоб не пертися в казарму, краще написати її тут же на місці. Зрештою це хвилинна справа, не більше.
Вони зайшли до аптеки, аптекар запалив лампу, що стояла на мармуровій стойці, і заходився писати з голосу вахмістра.
Диктуючи заяву, вахмістр тримав у руках розгорнутого листа так, що лампа освітлювала папір збоку. Викладач Лаурана, якому кортіло знати, як складаються такі документи, чітко побачив на звороті слово UNICUIQUE, а потім, складені дрібнішим шрифтом, ще кілька слів: ordine naturale, menti obversantur, tempo, sede[14]. Він присунувся ближче, щоб розібрати решту, і голосно прочитав «людський». Проте вахмістр, завзятий ревнитель службової таємниці, невдоволено промовив:
