Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

Показую очима на стілець біля столу, і Влаєв сідає, так само повільно, трохи схилившись уперед, наче надмірні м'язи не дозволяють йому триматися прямо, як усі люди.

Пропоную гостеві дещо розповісти мені, зокрема детально описати вечір і ніч його останньої пиятики з Моньо, й, очікуючи, спрямовую байдужий погляд на його обличчя. Таке собі майже кругле обличчя, не вродливе й не потворне, з невеликим, трохи кирпатим носом і маленькими нахабними очицями, надивовижу бліде як для такого здорованя, майже безкровне, немов уся кров збігла в могутні м'язи.

Влаєв починає свою розповідь так само повільно, розбавляє її порожньою балаканиною, загальними фразами, зайвими паузами, наче вирішив до кінця випробувати моє терпіння:

— … Здається, ми полаялися з матір'ю… хіба ви не знаєте цих жінок. — коли вони досягають критичного віку, їм нічого не варто влаштувати скандал тільки тому, що ти не поклав на місце носовичок… Я, власне, й не знаю, чого ми посварилися — через носовичок чи щось інше… Потім я прибрав у своїй кімнаті… Симеон кудись вийшов… Я почав читати, навіть можу точно сказати, яку саме книжку…

Він і справді вирішив перевірити моє терпіння чи мої розумові здібності й верзе оце, либонь, тільки для того, щоб поглузувати з мого дурного наміру проводити допит. Його розтягнута, зовсім скупа на факти розповідь триває аж п'ятнадцять хвилин, поки він нарешті приступає до викладу подій того вечора. Я зиркаю на годинник і, аніскільки не прикидаючись, делікатно позіхаю.

— Зрозуміло, — уриваю його. — Годі вже про ваші літературні й музичні інтереси. Ви, якщо не помиляюсь, вивчаєте право?

Влаєв мовчки киває, навіть не завдає собі клопоту відповісти.

— В такому разі перш за все треба було б навчитися розмовляти. Ви користуєтеся стилем старих плетух, Влаєв. З тією різницею, що слова плетух усе-таки мають якийсь вміст. Ви ж, очевидно, не спроможні висловити своїх думок, бо їх у вас або немає, або ви змушені їх приховувати.

Гість неприязно блимає на мене, і його права рука несамохіть здригається.

— Може, ви збираєтесь мене вдарити? — доброзичливо всміхаюсь я.

— Я знаю, що такі, як ви, дуже сміливі, коли сидять за столом, — буркає Спас, опановуючи себе. — Та якщо ви викликали мене для того, щоб ображати…

— Ви добре знаєте, для чого я викликав вас, — відповідаю зовсім спокійно. — І оскільки ви, як я вже сказав, не вмієте або не бажаєте говорити осмислено, я дам вам один маленький урок, і ви надалі відповідатимете на мої запитання ясно й точно, ні на мить не забуваючи про те, що ви несете відповідальність за кожне неправдиве свідчення. Отже…

Я роблю невеличку паузу, допитливо вдивляючись у маленькі нахабні очиці. Влаєв сидить, так само визивно нахилившись до столу, але у виразі його обличчя помітна напруженість.

— … ви покликали Симеона з «Бразілії» під приводом того, що одержали дві пляшки домашньої сливовиці. Від кого ви їх одержали?

— Від знайомих.

— Надто загально сказано. Конкретніше, якщо можна!

— Ну, мені дав один студент, він привіз із села…

— Хіба ви не чули, що я сказав: конкретніше! Тобто назвіть ім'я і прізвище!

— Запрянов… Любен Запрянов, студент з нашого курсу.

— Так. І коли Запрянов приніс вам горілку?

— Точно не пам'ятаю… Здається, напередодні…

— Якщо напередодні, то навіщо вам було аж увечері йти в «Бразілію», щоб сповістити Симеонові цю радісну новину, коли ви могли сказати йому про це ще вранці?

— Коли б я сказав йому вранці, він ще вранці захотів би випити її, — досить логічно відповідає Спас.

— Правильно, — киваю головою. — Але він не міг би випити цю горілку вранці з одної причини. Здогадуєтесь чи ні, з якої саме?

Влаєв силкується надати своєму обличчю виразу зневаги, але воно знову напружується.

— Симеон не міг би випити цю горілку вранці, бо вранці її ще у вашій квартирі не було. Ви принесли пляшки аж в обід. Щоправда, вони були загорнуті в газету. На жаль, ви не змогли загорнути в газету себе, і вас бачили люди.

— Еге ж, саме так і було, — оживає бліде Спасове обличчя. — Любен мені зранку зателефонував, і я пішов по горілку. Саме так і було, тепер я згадав.

— Але не згадали іншого, — охолоджую його ентузіазм. — Якщо починається раптова перевірка, вона вже йде до кінця, або, як ви кажете, «до дірки». Ваш Любен не має ніякого стосунку до тієї горілки. Ви купили її в ресторані «Рила» на вулиці Раковського. І хоч зробили це в досить віддаленому місці й в обідню перерву, коли скрізь завізно, офіціант, який загортав вам пляшку, запам'ятав вас.

— Велике діло! — презирливо всміхається Спас. — Я хотів піддурити Моньо. Він із тих, що хизуються, наче вони добре розуміються на напоях.

— Ви намагаєтесь піддурити й мене, але я вас уже попереджав, що все це вам тільки на шкоду… Ось ваше перше лжесвідчення.

— Так одразу й «лжесвідчення»… Ви тут звикли полоскати горло гучними словами…

— Ближче до справи, — киваю я, не звертаючи уваги на його заперечення. — Чому ви так зненацька вирішили влаштувати пиятику з Моньо, і саме того вечора?

— Не розумію, що ви маєте на увазі, кажучи «саме того вечора». Той вечір нічим не різнився від попередніх… Ми не вперше зібралися випити…

— Облиште свої просторікування. Як вам відомо, саме того вечора вмер чи загинув чоловік, близький до вашої компанії.

— Звідки мені було знати, що він загине саме того вечора?

— Припустімо, ви цього не знали. А тепер я вас запитую: чому ви так несподівано влаштували гульбисько?

— Звідки мені знати. Такі рішення