Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

— Свята Маріє! Та чи я знаю? — промовила вона і знепритомніла, упавши горілиць на застелену килимками підлогу.

Отець Браун підняв її й поклав на диван, вихлюпнув на неї дзбан води і, щосили заволавши про допомогу, кинувся до причалу. Але каное було вже на середині річки, і старий Поль гнав його проти течії з неймовірною потугою, яка, здавалося, була зовсім невластива людині його віку.

— Я врятую свого пана, — кричав він, божевільно блискаючи очима. — Я встигну його врятувати!

Отцеві Брауну нічого більше не залишалося, як тільки спостерігати за маленьким каное, що долало течію посередині річки, і сподіватися, що старому пощастить розбудити містечко і вчасно повернутися з порятунком.

— Дуель — річ погана, — казав він про себе, почухуючи на потилиці шорстке запилене волосся, — але у цій дуелі все якось не так, це ж навіть не дуель, я це відчуваю нутром. Що ж це таке?

Так роздумуючи, він стояв на березі річки і дивився на сліпучу воду, що віддзеркалювала сяйво сонячного заходу. І в цей час почув з протилежного кінця острівного саду приглушений, але промовистий звук — холодне бряжчання сталі. Він повернув голову в той бік.

Там, на найвіддаленішому мисі острова, на зеленій смужці дерну, за крайнім рядом троянд, обидва дуелянти схрестили шпаги. Над ними мирно золотився вечір і, хоча вони були досить далеко, можна було роздивитися деталі. Обидва скинули верхній одяг, але сивоволосий князь Сарадин, у жовтому жакеті, та авантюрист Антонеллі, у рудому жилеті й світлих штанах, здавалися у призахідному сонці ляльками, що танцювали, обертаючись за годинниковою стрілкою. Їхні шпаги виблискували від кінцівок до руків'я, наче діамантові. Жах витав над постатями двох людей, які здалеку уподібнювалися маленьким жвавим ліліпутам, осам, які намагаються вжалити одна одну.

Отець Браун чимшвидше побіг до місця дуелі. Його невеличкі ноги замиготіли, неначе спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що прибіг надто пізно — і водночас трохи зарано: запізно, щоб запобігти дуелі, яка відбувалася в тіні нещадних сицилійських хлопців, що оточили дуелянтів, а зарано, бо до трагічної розв’язки ще не дійшло. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками: князь бився з цинічною самовпевненістю, а сицилієць — з переконанням убивці. Навряд чи коли-небудь заповнений вщент амфітеатр бачив подібний двобій на шпагах, що видзенькували і виблискували на невеличкому острівці, загубленому між очеретяними заростями річки. Божевільний двобій рівних за силою суперників тривав так довго, що в отця Брауна, котрий категорично протестував проти такого способу вирішення справ, з’явилася слабка надія на мирну розв’язку. Натомість Поль мав би вже повернутися з поліцією. Так само, було б непогано, щоб повернувся зі своєї чудової риболовлі Фламбо, бо його фізичні параметри дозволяли присадити тих чотирьох веслярів. Але про Фламбо, як, між іншим, і про Поля з поліцією, можна було забути. На річці не було видно ані човна, ані плота, навіть колоди, і на цьому Богом забутому острові вони були відрізані від усього світу, наче на скелі посеред Тихого океану.

Так міркуючи, отець, раптом, почув, що дзенькіт рапір перейшов у деренчання, а потім пролунав глухий удар — і князь упав, відкинувши руки, бо вістря шпаги юного сицилійця прошило йому груди. Князь похилився всім тілом убік, немов хотів, як хлопчик, пройтися колесом, але, не зміг і повалився на траву. Шпага вилетіла в нього з руки, мов метеор, і впала у прибережну воду. А сам він так сильно гупнув об землю, що зламав тілом великий рожевий кущ і здійняв хмару рудуватого земляного пилу, що скидався на дим, яким зазвичай обкурювали язичницький вівтар. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.

Священик упав на коліна перед бездиханним тілом, однак, на жаль, лише для того, аби переконатися, що князь справді був мертвим. У цілковитій безнадії отець Браун намагався всіма способами повернути тіло до життя, але марно. Водночас з боку річки, нарешті, долинули голоси, і він побачив, як до причалу стрімко підійшов і пришвартувався поліцейський катер, наповнений констеблями та іншими надто поважними людьми, а разом із ними був схвильований Поль. Скромний священик звівся на ноги з виглядом розчарування.

— Чому, заради всіх святих, — про себе промовив він, — чому ж, сили небесні, він не приплив раніше?

За якихось сім хвилин увесь острівець заполонили містяни і поліцейські, які негайно арештували дуелянта-переможця, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

— Я нічого не скажу, — люб'язно і миролюбно відповів юний месник. — Я більше ніколи нічого не скажу. Я дуже щасливий і хочу лише, щоб мене повісили.

Він замовк, і його повели геть у кайданках, і, як не дивно, він, справді, не вимовив нічого, крім єдиного слова на суді — «винен».

Отець Браун довго дивився на те, як сад раптово заповнився людьми, як заарештували виконавця кровної помсти, як винесли небіжчика після того, коли його оглянув лікар і засвідчив смерть, — усе це йому здавалося жахливим кошмаром, і він, з переляку, не мав навіть сили поворухнутися. Він, як свідок злочину, повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію поплисти з ними у човні до міста і був полишений на самотині у саду споглядати зламаний рожевий кущ і зелену галявину, на якій так миттєво розгорнулася ця таємнича трагедія. Над річкою навис вечір, з лугів здійнявся туман, декілька спізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

Не маючи змоги позбутися переосмислення пережитих подій (а вони усе ще поставали, наче живі, перед його очима), отець підсвідомо, з мовчазною певністю, відчував, що не все ще зрозуміло в тім злочині. Те відчуття не давало йому спокою весь день, його не могли затьмарити навіть згадки про ефекти «дзеркального будинку». Наче він не на власні очі бачив усе, а то була якась гра