Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

під час хрестових походів побувало навіть у Палестині. Але було б великою помилкою вважати, що такі відомі династії мають визначні лицарські традиції. Традицій мало хто дотримується, найбільше — люди бідні. Аристократи живуть не традиціями, а віяннями моди. Богуни — це ті ж могоки за королеви Анни і машери[28] за королеви Вікторії. Але, як багато справді давніх династій, за останні два століття вони виродилися у п’яниць та гульвіс. У вовчій обжерливості полковника мало було людинолюбного, а хронічна звичка до ранку не приходити додому свідчила про приховане хворобливе безсоння. Це був високий, з брутальним виразом обличчя чоловік, уже в літах, але з позбавленим сивини жовтавим волоссям. Якби його дуже близько посаджені блакитні очі не запали так глибоко, що здавалися майже чорними, то можна було б його описати як блондина з лев’ячою гривою. Він носив довгі жовті вуса, повз які від ніздрів до низу вилиць тягнулися, як борозни, зморшки, що під час усмішки краяли обличчя. Поверх вечірнього костюма він одягнув химерне солом’яного кольору пальто, більше схоже на легкий халат, а не на зовнішній одяг, а на голові мав яскраво-зеленого капелюха з широченними крисами — очевидно, предмет східної екзотики. Він полюбляв одягатися без смаку, гордий з того, що, як гадав, йому пасує будь-який одяг.

Його молодший брат був вікарієм. Так само жовтоволосий, але в застібнутій до підборіддя сутані, завжди елегантний, свіжовиголений, з гарними манерами і дещо нервозний. Здавалося, він присвятив усе життя релігії, але були такі (зокрема коваль, який був пресвітеріанином), які казали, що він любить Бога так само, як готичну архітектуру, і що його нездоланна відданість церкві — це така ж хвороблива пристрасть, як у його брата до краси, жінок і вина, хіба що виражена в інший, інтелектуальніший спосіб. Однак цей закид навряд чи був справедливим, бо те, що в реальному житті він дотримувався благочестя, було фактом незаперечним. Насправді, цей закид був не що інше, як прикре непорозуміння, зумовлене схильністю вікарія до самотності й молитви і тим, що його часто бачили вкляклим не лише перед вівтарем, а й в інших, зовсім несподіваних місцях, як-то у склепах, на хорах і навіть у дзвіниці. Він саме збирався перейти через подвір’я кузні до церкви, але зупинився й насупився, побачивши брата, запалі очі якого також дивилися у напрямку церкви. Добре знаючи ставлення свого брата до церкви, вікарій не став марнувати час на гіпотези. Між ними і церквою ще виднілася кузня і, незважаючи на те, що коваль був пуританином і не належав до парафіян його церкви, Вілфред Богун не раз чув про скандали з його вродливою і примітною жіночкою. Він кинув погляд на хату коваля і в цей момент полковник, посміхаючись, підвівся на розмову.

— Доброго ранку, Вілфреде, — привітався він до брата. — Я не сплю і пильную своїх людей як справжній господар. Оце збираюся провідати коваля.

Вілфред поглянув собі під ноги і сказав:

— Коваля нема вдома. Він у Гринфорді.

— А хіба ж я не знаю, — відказав його брат, стримуючи сміх, — саме тому я і хочу завітати до нього додому.

— Нормане, — сказав вікарій, не зводячи погляду з гальки на дорозі, — а ти не боїшся грому з ясного неба?

— Що ти маєш на увазі? — запитав полковник. — Адже метеорологія — не твоє хобі, чи не так?

— Я маю на увазі, що Бог може вразити тебе блискавкою десь посеред вулиці?

— О, перепрошую, — сказав полковник. — То твоє улюблене заняття — народні повір’я? Відколи ти став фольклористом?

— Я знаю, що твоє улюблене заняття — святотатство, — гостро відповів представник релігії, бо той зачепив його за живе. — Але якщо ти не боїшся Бога, то, здається, маєш усі підстави боятися людини.

Старший брат поштиво звів брови.

— Боятися людини? — повторив він.

— Коваля Барнса — найздоровеннішого і найсильнішого чоловіка на сорок миль довкіл, — суворо відповів вікарій. — Звичайно, ти теж не слабак і не боягуз, але він здатен перекинути тебе через огорожу.

Це подіяло, бо було чистою правдою, і борозни повз ніс і вуса полковника поглибшали. Деякий час він мовчав і зневажливо посміхався. Але швидко оговтався і за мить знову взявся за свій грубуватий гумор.

— У такому випадку, любий мій Вілфреде, — полковник блиснув з-під жовтавих вусів двома великими, наче вовчі ікла, передніми зубами, — можна вважати, що останній з Богунів учинив дуже мудро, уживши необхідних для перебування поза домом заходів безпеки.

Він зняв свого химерного зеленого капелюха і показав, що зсередини той мав сталеву підкладку. Вілфред упізнав легкий китайський чи японський шолом, відірваний від якогось трофею, що висів у їхній старій родинній вітальні.

— Я завжди беру те, що потрапляє під руку, — легковажно пояснив старший брат, — чи капелюх, чи жіночку…

— Коваля немає вдома, — спокійно промовив Вілфред, — і невідомо, скільки ще він пробуде у Гринфорді.

З цими словами він повернувся і пішов до церкви з похиленою головою і хрестячись, мов проганяючи злого духа. Він намагався забути братові непристойні фіглі-міглі у прохолодному сутінку своєї високої, збудованої в готичному стилі церкви. Але, за іронією долі, того ранку усі його релігійні заняття супроводжувалися всілякими конфузами. Не встиг він зайти до церкви, що, зазвичай, була порожньою в цю пору дня, як побачив укляклу постать, що поспішно підвелася і вийшла до відчинених ним дверей на денне світло. Придивившись, вікарій упізнав у ранковому прихожанині місцевого бевзя, ковалевого племінника, який ніколи не виявляв поваги не те, що до церкви, а й ні до кого взагалі. Люди називали його Дурнуватий Джо, і, схоже, він звик