Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
Князь Сарадин увійшов до дзеркальної кімнати і привітався, весело помахуючи своїми жовтими рукавичками. Усі знову побачили незвичайне видовище: як п’ятеро князів водночас заходять до кімнати через п’ятеро дверей.
Князь поклав білий циліндр і жовті рукавички на стіл і простягнув руку гостеві.
— Мені дуже приємно бачити вас у себе, пане Фламбо, — сказав він. — Сподіваюсь, я не ображу вас, якщо скажу, що впізнав вас лише завдяки вашій славній репутації.
— Та, що ви, князю, — відповів, посміхаючись, Фламбо. — Я не амбітний. А добрі репутації мало хто здобуває без огріхів.
Князь подивився на Фламбо пронизливим поглядом, намагаючись зрозуміти, чи у відповіді того нема чогось особистого, а тоді й сам розсміявся та, запропонувавши гостям крісла, сів поруч.
— Чудова хатина, чи не так? — промовив сухо князь.
— Однак, окрім як порибалити, тут більше нічим зайнятися.
На обличчі священика, який доти не зводив із князя ясний, майже дитячий, погляд, промайнуло якесь ледь помітне враження. Він поглянув на сиві, дбайливо завиті кучері князя, на його жовтаво-бліду зовнішність і струнку, ледь франтувату поставу. В усьому його вигляді не було нічого неприродного, хіба що поводився він дещо напружено, як актор перед рампою. Найцікавішим було його обличчя — отця Брауна мучив слабенький спогад, неначе він уже десь бачив його раніше, немов то був його якийсь переодягнений старий знайомий. Раптом він згадав про дзеркала і вирішив, що те його дивне відчуття зумовлене психологічним ефектом множинності людських образів.
Тим часом князь Сарадин весело і тактовно спілкувався з гостями. Довідавшись, що Фламбо не проти спортивної риболовлі й прагне насолодитися відпусткою, він навіть сів у каное і поплив перед човном Фламбо, вказуючи найкраще рибне місце на річці. Залишивши Фламбо рибалити, князь за двадцять хвилин уже сидів з отцем Брауном у бібліотеці, поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він однаково добре розумівся і на риболовлі, і на книгах, щоправда не зовсім навчального характеру, а ще — міг розмовляти п'ятьма чи шістьма мовами, проте переважно в їх жаргонному варіанті. Як виявилося, він жив у багатьох містах і спілкувався з різними прошарками населення — у його найвеселіших історіях фігурували гральні клуби та опіумні курильні, австралійські каторжники та італійські бандити. Отець Браун знав, що князь Сарадин колись був дуже популярною особистістю, а останні роки перебував у невпинних подорожах, але він і не здогадувався, що ті подорожі були якимись дивацькими і водночас викликали безліч негативних чуток.
Завдяки великому гонору світського лева, князь створював для таких чутливих спостерігачів, як отець Браун, атмосферу вічного неспокою і загадковості. З його обличчя не сходила певна зарозумілість, у погляді проглядала первісна дикість і час від часу його переймало нервове посіпування, таке характерне для наркоманів та алкоголіків. Попри все те, він ніколи не втручався у домашні господарські справи і не претендував на це. Ними опікувалися домоправителька і старий лакей, на яких, і передусім на останньому, тримався весь будинок. Пан Поль був не звичайним лакеєм, а, скоріше, дворецьким чи мажордомом, бо фактично керував усім маєтком. Обідав він окремо, але майже з таким самим розмахом, як і господар. Його побоювалася решта прислуги, а коли сам князь частенько з ним радився, він поводився дуже природно, немов був не слугою, а, щонайменше, адвокатом. Похмура домоправителька, яка, порівняно з ним, була схожа на тінь, ніби забула про свої слова і повністю підкорялася старому Полю, тож отцю Брауну не довелося більше чути її жагучого шепотіння, яким вона сповістила його про те, як молодший брат шантажував князя, свого старшого брата. Він не був певен, що зникнення капітана надто засмутило князя, але Сарадин таїв щось непевне і загадкове, тому ця історія не здавалася йому вірогідною.
Коли обидва знову зайшли у довгу залу з вікнами і дзеркалами, на плеса і вербисті береги спадав золотий вечір, а десь далеко в очеретах дуднів водяний бугай, немов ельф у дуду гнома. У священика знову виникло відчуття, що вони перебувають у якійсь сумній і зачарованій країні.
— Як прикро, що Фламбо ще нема, — пробубонів він.
— Отче, чи вірите ви у долю? — несподівано запитав його князь Сарадин.
— Ні, — відповів гість, — я вірю у Судний день.
Князь повернувся від вікна і якось дивно поглянув на священика; обличчя його невиразно тьмяніло на тлі заходу сонця.
— А що, скажіть, ви під цим розумієте? — запитав він.
— Те, що всі ми — на звороті вишивки, — алегорично відказав отець Браун. — Усі речі, що їх ми чинимо тут, очевидно, позбавлені сенсу, але вони значущі з протилежного боку. Там на достеменного злочинця чекає справжня кара. Тут же, зазвичай, карають тих, хто не винен.
Князь виказав якийсь незрозумілий звук, немов вискнула тварина, а очі на його затіненому обличчі якось дивно загорілися. У його співбесідника з'явилася нова, зовсім інша лиховісна думка: невже чудова і жвава поведінка князя Сарадина має інший сенс? Невже князь… А чи справді він при своєму розумі? Тим часом він автоматично повторяв слова «хто не винен, хто не винен…», і то набагато більше разів, ніж можна було б дозволити собі у порядному товаристві.
Тут отець Браун із запізненням відкрив для себе дещо інше. У дзеркалах навпроти він побачив, що двері до зали безшумно відчинилися, і на порозі зі звичним мервотно-блідим обличчям застиг пан Поль.
— Мабуть, мені варто вам одразу повідомити, що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами, а за його стерном сидить поважний джентльмен, — промовив він з гідністю сімейного адвоката:
— Човен? — здивувався князь. — І джентльмен?
Він миттю схопився на ноги.
Настала полохлива тиша,
