Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Ні.

— Ми захопили радіостанцію, яка працювала на Болгарію. Якийсь болгарин, син болгар, що віддавна переселилися до Туреччини, і його дружина, дочка таких же батьків.

Запитав:

— Болгари? — і не впізнав свого голосу, хрипкого, непевного. Злякався, що можу себе викрити, й поспішив сказати — Це та, про яку ви говорили раніше?

— Очевидно. Але вони працювали не самі. Донесення підписував якийсь «Джаліль».

Він заходив по кімнаті. Говорив таким тоном, як людина, що потирає руки від задоволення і не помічає навколишніх.

Заарештованій жінці було наказано не підтримувати зв'язку зі мною, бо я зрадник або провокатор. Прагнучи полегшити своє становище, жінка повідомить, що виконувала розпорядження «Джаліля», болгарина, справжнього імені якого не знає, але який виглядає так і так. Жінці важко залишитися мовчазною в руках будь-якої поліції.

З радіограм, які передавав їй, вона або ж. слідчі збагнуть, що коли, я не в американському розвідувальному центрі, то принаймні маю зв'язок з його людьми.

Нічого не міг зробити, крім як чекати… чекати свого розстрілу… Чекати з великою надією, що ця жінка, хоч і визнавши свої зв’язки з «Джалілем», не зможе розповісти такі подробиці, за якими мене легко викрили б.

Після цієї розмови Кларк два дні не з'являвся на віллі. Якось увечері я пішов до Дейвіс. У цей час вона завжди читала в ліжку.

Після звичних привітань запитав:

— Де це пропав Кларк, що його не видно? Жінки, покер, віскі?..

— Ну й сказав! Крім своєї дружини, інших жінок він бачить тільки на пляжі. У карти не грає. Віскі п'є і завжди запасається «скочем». Облиш його, зараз він пожинає лаври.

Вона подивилась на мене. Певно чекала, що я запитаю, які лаври пожинає наш шеф. Я промовчав. Запаливши сигарету, Дейвіс вела далі:

— Випустили болгарку-радистку. Хочуть, щоб вона спіймала «Джаліля».

Я вигукнув у захваті:

— Оце хитро! Тепер його знайдуть.

— Ти уявляєш, який це провал для болгарської розвідки? Взяли радистів, а тепер візьмуть і агента.

— Справді успіх! — сказав я. Це прозвучало якось мляво і я додав: — Блискучий успіх!

— Справа значно серйозніша. Агент напевно потрапить до наших рук, але ми використаємо радистів і для іншого. Вони підтримуватимуть зв'язок з Болгарією під нашу диктовку. Ти уявляєш, що це таке?

Уявляв дуже добре, тільки це не полегшувало, а обтяжувало моє становище. Явно, що жінка не витримала катувань і розповіла про наші зустрічі, про зміст радіограм. Змалювала мою зовнішність з усіма подробицями аж до шнурків у черевиках, і за цим описом мене зараз шукають.

Але раз досі мене не допитували, то вона не розповіла про свої здогади, де і ким я працюю. Зараз її, певно, водять по вулицях, по корчмах і готелях. Примушують чекати на лавці в парку.

Мені не залишалося нічого іншого, як не виходити з вілли. Вигадати будь-яку хворобу, не вставати з ліжка, а обидва пістолети тримати без запобіжника. Моя хвороба ні в кого не викличе сумніву. І ще вигадати такий хід, щоб вина впала на іншого.

— Тільки прошу тебе, — нагадала мені Дейвіс, — ніде й словом не прохопись про нашу розмову, інакше…

Мені було ясно, що може статися, а ніхто з нас обох не мав охоти вскочити в халепу. Той, кому слід було все знати, уже знав і намагався виглядати безтурботним, щоб не дати підстав для якогось сумніву. І хоча це навряд вдавалося йому завжди, ніколи не викликало сумнівів у Дейвіс. Ми лежали в ліжку, а коли бували в ліжку, їй і на думку не могло спасти, що «Джаліль» — це я, той, хто обіймає і пестить її і з яким вона така щаслива.

Третій пожилець нашої кімнати — Анто — нагадував того, хто донедавна спав на тому ж ліжку і вбитий за спробу втекти з вілли. Новий мій сусіда був гімназистом зі Старої Загори, якого Безрукий привів разом з іншими трьома болгарами з табору. Вже в перші дні я дізнався, що хлопець утік, бо посперечався з керівниками комсомолу в місті, допекли його нотації батьків, а до того ж не зміг вступити до університету.

З розмов випливало й інше — дуже йому хотілося побачити світ. З його розповідей про дотеперішні поневіряння прозирав жаль, що й досі «не побачив світу». Випивши, він говорив про Болгарію й Аязмо[9] у Старій Загорі з вологими очима.

Довідавшись, що Безрукого вбито чи спіймано, мій сусіда напився. Я лежав у ліжку. Зустрів його таким же суворим поглядом, яким би зустрів і Кирпатий. Колишній гімназист гикнув, здалося мені, навіть трохи протверезився. Нічого йому не сказав. Удав, що засинаю, навіть захропів. А той усе крутився в ліжку.

Через якийсь час я вловив здавлене схлипування. Мені захотілося «прокинутись», але вирішив ще почекати. Я лежав обличчям до стіни. Між мною і ним стояло порожнє ліжко — ліжко Кирпатого. Я перевернувся на спину — схлипування урвалось. Я знову «глибоко заснув». Спалахнув сірник, запахло тютюновим димом.

Більше нічого особливого не помітив, але й цього мені було досить. Очевидно, цей юнак уже шкодував, що втік з Болгарії, шкодував, що потрапив сюди, й боявся, що може скінчити, як Безрукий. А взнавши, що спіткало Кирпатого, знову напився.

Увечері, тільки почувши його кроки в коридорі, я знову удав, що міцно сплю. Він обережно увійшов і зашарудів у шухлядах столу.

По його рухах я зрозумів, що він нервує