Кнут знизав плечима. Він поважав людей, що зберігають вірність своєму бренду, нехай це будуть барабани чи цигарки, не має значення. Але «Мальборо»? Все одно, що сказати: «я з машин визнаю тільки “тойоту”».
– Давай, старий! – сказав Кнут. – Побачимось!
– Дякую за прийом. Шануймось!
Він дивився, як хлопець йшов гравієм у бік воріт. Раптом той обернувся і рушив назад.
– Я щойно згадав, що код до дверей у мене на мобільному, – сказав він із трохи ніяковою усмішкою, – а…
– …а батарея сіла. 666С. Це я сам вигадав. Знаєш, що це означає?
Хлопець кивнув.
– Це код Арізонської поліції для самогубств.
Кнут закліпав очима.
– Як це?
– Точно кажу. «С» означає «суїцид». Мені батько колись казав.
Кнут дивився, як хлопець вийшов за ворота і постать його розчинилась у присмерку літнього вечора, тим часом вітерець колихав високу траву, і вона гойдалась хвилею, як публіка на концерті впродовж виконання сентиментальної балади. «Суїцид». Хай тобі грець! Безперечно, це набагато крутіше, ніж «666Сатана»!
Пелле подивився в дзеркало заднього огляду і почухав хвору ногу. Все було негаразд: кепський заробіток, кепський настрій і підозріла адреса, яку щойно назвав пасажир: Центр Іла. Тому вони наразі ще не рушили з місця, що практично було постійною стоянкою таксі Пелле у Ґамлебюен.
– Ти маєш на увазі притулок? – запитав Пелле.
– Так. Але тепер він називається… Так, притулок.
– Я нікого не вожу в притулок без попередньої оплати. Вибачай, але я мав уже сумний досвід.
– Авжеж. Я про це не подумав.
Пелле спостерігав, як його клієнт, або, точніше, потенційний клієнт, порпається в кишені. Пелле пробув за кермом тринадцять годин поспіль, але мине ще кілька годин, доки він доїде додому, в свою квартиру в Швайґаардз, припаркує машину, дошкутильгає по сходах на складних милицях, котрі він тримає під сидінням, гепнеться в ліжко і засне. І, бажано, без снів. Втім, це вже залежить від змісту снів. Бо може наснитись і рай, і пекло – ніколи не знаєш. Пасажир передав йому п’ятдесятикронову банкноту і жменю дрібних.
– Тут трохи більше ста, цього не досить.
– Сотні не досить? – цілком щиро здивувався тепер не такий уже потенційний клієнт.
– Либонь, давно таксі не брав?
– Я б сказав, що так. Це всі гроші, що я маю; але, може, ти б мене довіз до того місця, до якого їх вистачає?
– Це можна, – погодився Пелле.
Він поклав гроші в бардачок, оскільки не схоже було, щоб хлопець хотів отримати квитанцію, – і натиснув на газ.
Марта була сама в кімнаті 323.
Сидячи за віконцем адміністратора в приймальні, вона бачила, як спершу Стіґ, а потім Джоні виходили на вулицю. Стіґ був узутий у чорні черевики, які вона йому дала.
Правила Центру дозволяли адміністрації обшукувати кімнату мешканця без попередження або дозволу, якщо підозрювалося зберігання зброї. Щоправда, згідно з правилами, такі обшуки зазвичай здійснюються двома співробітниками Центру. Але як визначається «зазвичай»? Про це в правилах Центру нічого не говорилось.
Марта подивилась на комод. Потім на шафу.
Вона почала з комоду.
В ньому був одяг. Одяг самого тільки Джоні: вона знала, який на вигляд одяг Стіґа.
Вона перейшла до шафи.
Нижня білизна, яку вона видала Стіґу, лежала акуратно складена на одній з полиць. Його пальто висіло на тремпелі. На верхній полиці стояла його червона спортивна торба. Вона потяглась було до тієї торби, коли побачила сині кросівки в нижній частині шафи. Вона облишила торбу, нахилилась і взяла взуття. Глибоко вдихнула. Оглянула підошви. Вона шукала згустки крові. Потім перевернула кросівки.
Вона зітхнула з полегшенням і відчула, як серце їй тьохнуло.
Підошви були абсолютно чистими. Навіть слідів грязюки не було.
– Що ти тут робиш?
Марта рвучко обернулась, серце їй шалено калатало. Вона притисла руки до грудей.
– Андерс!
Вона нахилилась, знервовано сміючись.
– Ти налякав мене мало не на смерть!
– Я чекав тебе, – насупився він, тримаючи руки в кишенях своєї шкіряної куртки. – Вже майже пів на десяту.
– Мені дуже прикро, я не подивилась на годинник. Мені сказали, що один з наших пожильців може тримати у своїй кімнаті зброю, а наш обов’язок – перевіряти…
Марта була настільки схвильована, що збрехала без особливих зусиль.
– Обов’язок?! – пирхнув Андерс. – Час би вже тобі замислитись над тим, що насправді означає обов’язок. Більшість людей, говорячи про обов’язок, мають на думці сім’ю, домівку, а не роботу в такому місці, як оце.
Марта зітхнула.
– Андерсе, не починай, будь ласка.
Але вона вже знала, що його тепер так просто не зупинити – як завжди, йому достатньо було кількох секунд, щоб завестись на серйозну суперечку.
– У моєї матері в галереї є для тебе робота – варто тобі лише забажати. І я з нею згоден у тому, що на твоєму особистому розвитку набагато ліпше позначилось би спілкування там, у неї, з творчими людьми, ніж отут з цими покидьками.
– Андерсе!
Марта підвищила голос, але одразу відчула, що вона надто втомлена, їй бракує енергії. Тому вона підійшла до нього і поклала руку йому на плече.
– Не називай цих людей покидьками. І я вже казала тобі: твоя мати і її клієнти не мають у мені потреби.
Андерс пересмикнув плечима, скинувши її долоню.
– Ці люди теж мають потребу не в тобі, а в тому, щоб держава їх утримувала. Ці відморожені наркомани в Норвегії грають роль священних корів.
– Я не готова знову це обговорювати. Чому б тобі не поїхати без мене, а я візьму таксі, коли тут закінчу?
Андерс у відповідь притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях.
– Марто, а що ти обговорювати готова? Я намагався умовити тебе, щоб ми визначили дату…
– Не зараз.
– Ні, саме зараз! Моя мати хоче спланувати своє літо, і…
– Я сказала: не зараз.
Вона спробувала відштовхнути його вбік, але він не зрушив з місця. Ще й виставив руку, перегороджуючи їй шлях.
– Що це за відповідь? Якщо вона сплачує за…
Марта пірнула під його руку, вислизнула в коридор і пішла геть.
– Гей!
Вона почула, як захряснулись двері кімнати, а тоді – швидкі кроки Андерса позаду. Він схопив її за руку, розвернув на сто вісімдесят і притягнув до себе. Вона упізнала запах дорогого лосьйону після гоління, який йому подарувала його мати на Різдво і який Марта терпіти не могла. У неї мало не зупинилося серце, коли вона побачила чорну прірву в його очах.
– Не смій отак кидати мене, – прогарчав він.
Вона мимовільно піднесла руку, захищаючи обличчя, і наступної миті потрясіння відбилось на
