Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

Паліцького потримали під арештом сорок вісім годин. Прокурор не дав санкції на арешт, оскільки на тілі та одязі затриманого не виявлено анінайменших слідів крові, які — коли б Паліцький був насправді вбивцею — мали б неодмінно залишитись. Ніщо не вказувало і на те, що його костюм останніми днями був праний або чищений. Окрім усього, бракувало мотиву злочину. Виходило, що той пиячок, постійний клієнт «тітоньки», мав би вбити свою добродійницю?

Після відвідин Паліцького, коли добре стемніло, жінки позачиняли вікна й взялися до хатніх справ. Очевидно, саме тоді хтось прослизнув у маленький будиночок і вбив його власницю. Мусив бути добрим знайомим Боженцької, якщо вона впустила його до хати без жодних церемоній. Адже була дуже обережна, чужим не відчиняла, боячись не так злодіїв, як міліції, що завдавала їй стількох прикрощів. «Тітонька» знала вбивцю, про що свідчило й те, в який спосіб було скоєно злочин. Боженцька стояла спиною до нападника, не сподіваючись лиха, а він спокійно взяв сокиру, що постійно стояла в кутку, завдав обухом удару по потилиці.

Напрохувався ще один висновок: уся потилиця була розбита ударом, завданим з неабиякою силою. Виходить, бив чоловік, і чоловік дужий — такий, що працював фізично і часто мав справу з сокирою.

На буфеті у помешканні Боженцької лежало кілька червоних стозлотових купюр, дрібніші банкноти й трохи монет. Убивця не зачепив грошей, хоча, судячи з положення тіла вбитої, в момент нанесення удару стояв саме біля того буфета.

Не було схоже й на те, ніби хтось налякав злочинця. Міліція так і не встановила, чи ще якийсь клієнт «тітоньки» марно добивався до її дому пізнього вечора або вночі. Вбивця був упевнений у собі. Спокійно замкнув помешкання ключами, знайденими в будиночку жертви, а потім недбало викинув їх у садок, який відділяв будиночок од вулиці. Міліція знайшла в’язку ключів метрів за три від стежки.

Увагу Слівінської, яка пильно вивчала деталі, привернув до себе опис будиночка, який разом з маленьким садком належав Марії Боженцькій і складався з кухні та кімнати. Злочин учинено в кухні. Туди вели і вхідні двері. В кухні було одне вікно, в кімнаті — два, всі — загартовані. Двері, оббиті зсередини товстою бляхою, закривались аж на три замки. Один з них сучасний, складної конструкції, відімкнути який навіть для досвідченого «фахівця» становило неабиякі труднощі. Не відчинявся звичайною відмичкою. Так буває з більшістю засувів, дарма, що мають солідний вигляд. А міліція, щоб увійти досередини, мусила вибити шибку й перепиляти ґрати. Лише тоді найхудіший у Забєгові детектив прослизнув до кімнати і відімкнув двері зсередини. Ключі в садку було знайдено значно пізніше.

Лейтенанта Слівінську дуже здивували такі солідні замки у скромній оселі Марії Боженцької.

Невже бідна вдова боялася нападу? А може, мала смертельного ворога, який полював не за її скромним добром, а за життям?

Смерть літньої жінки здавалась цілковитим підтвердженням цих побоювань.

Однак хто ж був зацікавлений у вбивстві? В помешканні «тітоньки» міліція знайшла гроші — майже дев’ятнадцять тисяч злотих. Із власного досвіду Барбара Слівінська знала, що людей не раз убивали й за значно менші суми. Але тут було щось інше — вбивця не взяв ні гроша.

Марія Боженцька мала двох дітей. Син закінчив у Кракові гірничо-металургійну академію і працював на шахті в Сілезії; дочка пройшла у Вроцлаві курс медичних сестер і кілька років працювала в лікарні. Згодом вийшла заміж за лікаря й переїхала з ним до Щецінського воєводства.

Не довіряючи нікому в тій справі, міліція, про всяк випадок, перевірила алібі обох подружніх пар. Діти Боженцької, дізнавшись про смерть матері, приїхали на похорон, замовили надмогильну плиту в місцевого каменяра, доручили адвокатові оформити документи про спадок, а також уповноважили його продати будиночок із садком.

Документ про спадок був у стадії оформлення. В будиночку ніхто не мешкав. Міліція відремонтувала розпиляні ґрати, замкнула й опечатала помешкання. Родина не взяла з будиночка нічого. Меблі були дуже скромні, а особисті речі померлої не являли собою ніякої цінності. Все свідчило про те, що після закінчення формальностей родина перестане цікавитись померлою, яка спочила на тутешньому цвинтарі.

«То, певно, була ділова жінка, — подумала Слівінська. — Овдовіла п’ятнадцять літ тому. Діти тоді були ще малими. Проте освіту вона їм дала. Сина вивчила на інженера, а дочці теж забезпечила добру спеціальність. Мабуть, не легко їй доводилось. За що бідній жінці судився такий трагічний кінець?»

4.

Третя літера абетки

Два вбивства, та ще й одне за одним, стурбували громадськість містечка. Однак нікому ще не спадало на думку, що перша жертва мала прізвище, яке починалося літерою «А», а друга — літерою «Б».

Щоправда, попервах міліція теж ніяк не пов’язувала між собою ці факти — на перший погляд обидві справи здавалися зовсім різними. Спершу від руки вбивці загинув молодий, двадцятитрьохлітній хлопець, відомий бешкетник і пияк, потім — літня, віком за сімдесят років, жінка. Вдова, мати двох дітей. На думку вулиці та, зрештою, і цілого міста Марія Боженцька була солідною особою. В суперечках і сутичках з міліцією місто ставало на бік бідної вдови. Що кому заважає, коли добросерда бабуся робить людям послугу і дає їм дві-три пляшки саме тоді, коли гості, що зійшлись на іменини, висушили запаси до краплини, або тоді, коли всі кав’ярні та пивниці зачинені, а людина ще не встигла вдовольнитися? Що в тому поганого, коли бідна вдова заробить кілька злотих? У кого вистачає на горілку, вистачить і на те, аби заплатити трохи дорожче, коли державні магазини зачинять свої гостинні двері.

Одну справу вів капітан Зигмунт Полєщук, другу — заступник начальника, капітан Януш Вольський. Незабаром, коли Вольський після служби повертався додому, його мотоцикла занесло, й капітан опинився в лікарні з важкими травмами. Отож обидві справи потрапили до рук Полєщука.

Капітан Полєщук змушений був допитувати й дружків Вінцентія Адам’яка, й пияків, які відвідували розрадницю «тітоньку» Боженцьку з вулиці Сверчевського. Та не минуло й трьох тижнів, як місто облетіла нова звістка. В п’ятницю, другого серпня, було вбито Владислава Червономєйського[2], чи не найбагатшого мешканця Забєгова.

Цей шістдесятидволітній громадянин з’явився в Забєгові недавно, десь року 1968-го, як реемігрант із Франції. У розмовах часто згадував Африку й Швецію, не була йому чужою й Англія. Про його багатства ходили легенди. Безперечно, було в них чимало правди, бо