Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

— Отже, повинен бути лише один удар?

— Правильно. Але якщо спускатимемо на той самий вагон ще якісь вагони, то вони спершу вдаряться об нього, а він у свою чергу гримне в уже з’єднаний состав, знову відштовхнеться від нього і знову вдариться задом об вагони, щойно спущені з гірки. Таким чином, почуємо щонайменше два, а то й більше ударів. Власне, після такого перестуку Новак зорієнтувався, що там щось негаразд, і послав туди Ліпковського.

— Все було саме так, — підтвердили решта двоє залізничників.

— А далі?

— Пішов я на колії, — заходився пояснювати Ліпковський, — і бачу — в збірному до Кельць составі три вагони не зчеплені. А в составі до Щеціна теж один вагон не з’єднаний. Кричу: «Делькот, де ви?» Ніхто не відповідає. Думаю, може, відійшов на хвильку. Часом людині треба ж відійти. Роззираюсь довкола — нікого немає. Перейшов через четверту колію, де формувався состав на Валбжих. Здалеку бачу між рейками щось темне. Підходжу ближче. Людина. Підбіг — аж то Делькот. Лежить між третьою і четвертою коліями, голова на шпалі. Думаю, може йому погано. Перевернув. На долоні щось липке. Дивлюсь, а мої пальці в крові. І хустка в Делькота на грудях геть просякла. Ну, думаю, сталося непоправне. Сусідньою колією саме їхав маневровий, отож його я й зупинив. З нього вийшли машиніст із помічником, також оглянули Делькота й кажуть: «Ти йому вже нічим не допоможеш. Мертвий. Треба покликати міліцію». Повернувся я на пост, Новак тут же зв’язався начальником станції.

— А я, — втрутивсь у розмову М’єнкош, — тут же побіг на міліцейський пост.

— Поки що вдячний вам усім. Офіційний протокол складемо пізніше, а зараз — на місце злочину. Щигельський, дорогу знаєте? — запитав майор у свого сержанта.

— Я піду з вами, — запропонував Ліпковський, тепер там саме пожвавлений рух. Треба дуже обережно.

Біля вбитого чатував сержант Бітонь. Нашвидку оглянувши жертву, лікар прийшов до висновку, що смерть настала внаслідок вогнепальної рани. Про те, звідки саме стріляли, нічого певного сказати не можна — мертвого вже перевертали. З якого пістолета зроблено постріл, стане ясно після розтину. Жодних слідів знайти не пощастило, навіть гільзи. Навколо було же затоптано, люди намагалися допомагати потерпілому. Отже, слідчі обмежились фотографуванням, хоча знімки й не відображали первісного положення тіла вбитого.

— Делькот працював сам?

— Так. Уночі немає стільки роботи, як удень, одна людина чудово впорується. Новий вагон з гірки пускали тоді, коли попередній з’єднувався з відповідним составом. Удень, коли роботи багато, вагони біжать один за одним. Тоді, зрозуміло, потрібно більше людей, — пояснив Ліпковський.

— Тут більше не було нікого?

— На сусідніх коліях рухався маневровий локомотив. Відтягав уже готові состави і збирав порожні вагони, які повертали в Сілезію.

— Де той локомотив?

Залізничники переглянулись.

— Зараз локомотив рухатиметься в нашому напрямку, — пояснив перший з них. — Саме забирають вагони з п’ятнадцятої колії.

— Я хотів би поговорити з машиністом і його помічником.

— Коли проїздитимуть, то затримаємо їх, — зголосився другий залізничник. — За хвилину будуть тут.

Локомотив, який тяг п’ять вагонів, зупинився на три короткі свистки неподалік групи міліціонерів. Машиніст з помічником спустилися на землю.

— Ви бачили Делькота, який тут працював? — запитав майор.

— Ми не знали, хто то — Делькот чи хтось інший, — відповів машиніст, — бо працювали на ген аж тих коліях. Але бачили — хтось ізчеплює вагони.

— А Делькота знали?

— Аякже, — підтвердив помічник. — Стільки років працюємо на станції, всі знаємось.

— Може, бачили на коліях іще когось?

— Ні, — дружно заявили обидва залізничники.

— А постріл? Ви ж повинні були його чути.

— Наша машина гуде. Вагони, як котяться з гори, то теж стукають на рейках. А на сусідніх коліях щокілька хвилин проносяться прямі пасажирські або товарні, що не зупиняються в Забєгові. Тут хоч би й з гармати вистрелили, то ніхто не звернув би уваги.

Саме в цю хвилину, ніби підтверджуючи свідчення залізничників, з гуркотом пронісся яскраво освітлений швидкий потяг. Знявся такий гуркіт, що офіцер міліції не чув, що йому кажуть люди, які стояли на відстані двох метрів.

Майор звелів забрати тіло вбитого й разом з усіма працівниками слідчого відділу повернувся на вокзал, зобов’язавши залізничників прийти завтра в комендатуру міліції для подання письмових свідчень. На запитання начальника станції, чи є якісь результати, він лише розвів руками.

— Обшукаємо місце вдень. Може, тоді щось знайдемо.

Начальник станції скептично посміхнувся, але не став коментувати слів начальника міліції і вже трохи веселіше зауважив:

— Добре, що моє прізвище починається на «R». Маю в запасі ще трохи часу. Тепер на черзі літера «Е».

Ці слова могли бути правдою, адже загинули: Адам’як, Боженцька, Червономєйський і Делькот. Усе йшло за абеткою. Майор Зайончковський відчув, що його охоплює жах. Робив усе можливе, та перешкодити черговому вбивству, на жаль, не зумів.

Скільки їх ще буде в такому колись тихому і спокійному Забєгові?

6.

Нарада в штабі

Командирована з Ченстохови лейтенант Барбара Слівінська приїхала до Забєгова на четвертий день після вбивства Адама Делькота. Наступного дня вона зачинилась у відведеному для неї кабінеті й заходилася вивчати грубезні томи справи.

Майор Станіслав Зайончковський щонайменше двічі на день заглядав до того кабінету, однак кожного разу бачив, що дівчина сидить за столом, обкладеним паперами. А коли питав: «Як справи?» — у відповідь чув, що пані лейтенант ще не виробила чіткої думки про таємничі вбивства, які налякали мешканців Забєгова.

Так минуло чотири дні. Начальник почав утрачати терпець. Чим займається ця дівчина, якщо за чотири дні не змогла перечитати кількох папок з паперами. Адже справа і так ясна. Проблема єдина — в який спосіб схопити безумця, поки не скоїв чергового злочину?

— Така тупа, чи завчає папірці напам’ять? — поділився своїми сумнівами з капітаном Зигмунтом Полєщуком Зайончковський. — Ой, передчувало моє серце біду, відколи дізнався, що воєводство посадило нам на карк бабу.

— Почекаймо, що вона нам сама скаже, — заспокоїв капітан надто гарячкуватого начальника.

Нарешті на п’ятий день Слівінська оголосила, що закінчила читати документи. Майор тут же наказав зібрати нараду. Тим паче, що справи йшли якнайгірше. В Забєгові почалася справжня паніка, а воєводська комендатура, до якої стільки разів звертались по допомогу, не дуже поспішала. Зате надсилала догани.