Смерть за алфавітом - Єжи Едігей
На жаль, не вдалося з’ясувати, котра була година. Щасливці з кухлями в руках не дивляться на годинник, а час для них плине швидко. Не зауважив часу й Формановський, бо стежив за тим, аби клієнти не дуже галасували, — власті могли позбавити його патенту. Отож ніхто не міг тепер сказати, о котрій саме годині молодий Адам’як подався додому.
Мати вбитого, Яніна Адам’якова, вдова, утримувала сім’ю (крім Вінцентія мала ще двох молодших синів і двох дочок), торгуючи овочами на базарі. Вона засвідчила, що востаннє бачила сина вранці, коли допомагав їй доставляти товар. За цю послугу виманив у матері тридцять злотих. По обіді ні на базарі, ні вдома, як підтвердили молодші члени сім’ї, Вінцентій не з’являвся.
Отже, свого майбутнього вбивцю Адам’як, найімовірніше, зустрів дорогою додому. Той мав що випити, й вони пиячили біля річки.
На тілі потерпілого не виявлено жодної подряпини. Сліди на траві не вказували на те, що між пияками почалась бійка, під час якої було нанесено смертельний удар.
Міліція вислухала всіх працівників торговельних точок, що продавали вино й горілку. Забєгово було місто невелике, нараховувало заледве 8 тисяч мешканців. Усі всіх знали. Жоден з продавців не пригадував, щоб того дня Адам’як купував спиртне. Ніхто не купував і пляшки «ягідного» та пляшки горілки.
Зіставивши зібрані факти, міліція зробила правильний висновок: убивство не випадкове, а заплановане й холоднокровно здійснене. Адам’яка заманили до річки, щоб убити ударом ножа в спину. Тіло затягли в найближчі кущі. Вбивця навіть не дуже приховував сліди злочину, не подбав, щоб труп знайшли бодай трохи пізніше. Через те й не забрав пляшок, не кинув їх у річку, де б їх було не так просто знайти.
Встановити особисті зв’язки вбитого також було неважко — міліція чудово знала місцеву «золоту» молодь. Дружки, котрі, як і Віцюсь, не заплямували рук працею, кілька дівчаток, які обслуговували це товариство, сусіди, що боялися молодого розбишаки більше, ніж вогню, — на цьому коло свідків замикалось.
Усіх їх було уважно розпитано. Аби попередити змову і виключити будь-яку солідарність, що керується старим християнським принципом «de mortuis nil nisi bene»[1], викликаних до комендатури, про всяк випадок, допитували в окремих кабінетах. Однак про злочин свідки не могли розповісти нічого конкретного.
Дружки були здивовані і навіть перелякані. Стверджували, що ця смерть є для них цілковитою несподіванкою. Кожен намагався представити міліції більш-менш вірогідне алібі.
Усі свідчення були ретельно перевірені. В них виявились прогалини й розбіжності. Особливо, коли йшлося про той час, коли Адам’як сидів над річкою зі своїм майбутнім убивцею. Однак бракувало доказів, аби будь-кого з викликаних молодих пройдисвітів звинуватити в причетності до вбивства.
До всього, які були мотиви злочину?
Напевно, не грабунок, адже Адам’як не мав ані шеляга. Не носив годинника, бо вже давно його пропив. У товаристві не раз доходило до непорозумінь, скандалів і навіть кривавих бійок, але цей злочин був зовсім іншого характеру. Вбивство було скоєне холоднокровно, обдумано.
Читаючи матеріали справи, лейтенант Барбара Слівінська високо оцінила працю тутешніх колег. Розслідування вони виконали швидко й професійно. Допитали багатьох свідків. Провели необхідну експертизу. І все-таки слідство зайшло в глухий кут.
Поки міліція тупцювала на місці, намагаючись розв’язати загадку смерті Вінцентія Адам’яка, городян приголомшив новий злочин.
У неділю, 18 липня, до міської комендатури прибігла Юстина Феліксякова, мешканка вулиці Сверчевського, і заявила таке: хотіла була позичити склянку цукру в сусідки, Марії Боженцької, й постукала до неї в двері. Коли ж сусідка не відгукнулась, пані Феліксякова заглянула в вікно й побачила жахливу картину — Боженцька лежала на підлозі в калюжі крові.
Висланий на вулицю Сверчевського патруль підтвердив розповідь Феліксякової. Відчинивши двері маленького будиночка, де мешкала самітня вдова Марія Боженцька, співробітники слідчого відділу засвідчили, що жінка мертва. Вся потилиця була побита обухом сокири, що валялася тут-таки, і, як з’ясувалось, належала небіжці.
Найдивнішим було те, що на топорищі не знайшли жодних відбитків пальців. Убивство, як видно було з усього, вчинено також не задля грабунку. У дерев’яній скриньці під ліжком, замкненій досить-таки примітивною колодкою, міліція виявила понад вісімнадцять тисяч злотих, а також три золоті п’ятидоларові монети, загорнені в білу шматину.
Розтин тіла підтвердив: смерть настала внаслідок ударів по потилиці й ушкоджень мозку. Лікар засвідчив: жінка померла в суботу, між вісімнадцятою й двадцять третьою годинами.
Забєговська міліція добре знала Марію Боженцьку, вдову залізничника, яка одержувала невелику пенсію й потай підторговувала горілкою. Хто не встиг запастись алкоголем у державних магазинах, при нагальній потребі міг будь-якої пори дня чи ночі дістати півлітри в тітоньки Боженцької.
Міліція неодноразово відвідувала маленький будиночок на вулиці Сверчевського, конфісковувала чималі запаси алкоголю й передавала справу до суду. Боженцьку обкладали високими штрафами, бо від в’язниці вона викручувалась через похилий вік і важкий стан здоров’я — хворіла на гостру форму бронхіальної астми. Штрафи вона сплачувала й згодом знову поверталася до підпільної торгівлі. Навіть коли «тітоньку» знайшли мертвою, міліція виявила під підлогою схованку — два десятки півлітрів.
Останнє вбивство сталося в Забєгові сімнадцять років тому. Тоді один молодик убив наречену, яка його покинула, й покінчив життя самогубством, повісившись на дубі в приміському лісі.
А зараз, протягом якихось чотирьох тижнів — аж два трупи. Й нічого дивного, що про це точилося багато балачок у цілому воєводстві. Справжня сенсація.
Клієнтура тітоньки Боженцької була численна. Забєгово аж ніяк не належало до «сухих» міст. Навпаки, у воєводській статистиці споживання алкоголю містечко посідало перші місця. Цьому не перешкоджала навіть заборона продавати горілку в суботу. Таких добросердних «тіточок», як Боженцька, і в Забєгові, і в цілому районі було досить.
Люди, які користувались послугами «тітоньки», не вихвалялися цим перед міліцією. Та, на щастя, є в малих містечках такий звичай: по обіді жінки всідаються біля вікон, розглядають та обговорюють одна з одною перехожих. Так було й тієї пам’ятної суботи. Без особливих труднощів склався чималий список клієнтів, що відвідали того дня «тітоньку», ще й визначилася послідовність, у якій зникали вони за її гостинними дверима.
Останнім, хто виносив з будиночка Марії Боженцької півлітру, був Мар’ян Паліцький.
