Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

Теодор слухав і ніяк не міг вкурити, куди це він гне.

— Читаючи романи, можна знудитися до смерті! Що ж до поетів, які пишуть про любов, то, гадаю, вони взагалі переоцінюють сексуальні проблеми. Ти хочеш заперечити?

Козобродський мовчав, бо не знав, що його сусіда просто переповів частину бесіди Бернарда Шова із репортером. Але яким чином це заторкувало його кінові історії?

— Я хотів би почути думку... — кашлянув Теодор і витер лице пожмаканою хустиною, — ...думку людини, що знається на мистецтві слова.

Ці слова підігріли нутрощі недолугого драматурга.

— Що нині мистецтво слова! — вигукнув Несамовитський і підняв догори руку, як в грецькій трагедії. — Хто про нього дбає?! Мізерні писаки, що вибиваються у клясики завдяки збуренням навколо себе поголосів та балачок?! А вірний трудівник пера — як охоронець духовости — мусить битися і з нуждою, і з упослідженням, і з заздрістю, І 3...

— То як скажете, — не втерпів Козобродський, — мої кінові історії мають якийсь сенс?

— А який сенс має саме кіно? Що в ньому такого? Хіба се штука[52]?

— Гм, не замислювався над цим, — зніяковіло сказав новоявлений літератор.

— Кіно — то пародія на театр! Ганебна пародія! І на неї купуються доброчесні громадяни, аби споглядати гріх на тому білому полотні!

Несамовитський бігав, як попечений, хапався за голову, присідав, як від болю у спині, падав на крісло і зразу ж схоплювався, одне слово, влаштував Теодорові справжнісінький театр.

Козобродський тим часом збирав свої папери, щоб прийти додому і вкинути їх у пічку.

— Друже Теодоре! Моя тобі порада: пиши! Але ніколи не перечитуй, щоб не сумніватися. Ось я вже написав ...надцять п'єс і водевілів, та жодного разу їх не перечитував. Навіщо? Що перше спало на думку, те й має значіння! Хто ще виявить таку сміливість — не перечитувати свої рукописи? Ага?! Ніхто!

Несамовитський став навшпиньки, щоб його дрібний зріст у порівнянні із високими словами нічого не втрачав.

— Дякую, дякую, дякую! — поклонився Козобродський, відступаючи спиною до вхідних дверей.

— Заходь, як матимеш час, — поговоримо про літературу, — гостинно запрошував Якуб, а сам згадував усіх чортів, що принесли до нього недоумкуватого професора, з якого дере лаха майже кожен студент. Куди кінь з копитом — туди й жаба з клешнею. Накаламутив в історії, а тепер забаглося паленого леду: письменницьких лаврів!

Удома Козобродський перечитав написане і вмився слізьми від розчулення.

 ранцузи — нарід веселий, навіть коли виконує серйозні обов'язки. Тому жандарми зібрали в одну камеру всіх фальшивих індусів. До магараджі Алі-Бен-Алі згодом додався факір To-Ка, що зачинявся у скляній домовині на вісім діб і спав, а також віщун Се-Не-Те, у якого відділялася від тулубу рука і пурхала по залі, витягуючи хустинки з чоловічих кишень (разом із гаманцями, звичайно). Ніхто з них не збирався знімати машкару один перед одним — і всі поважно грали свої ролі. Віщун Се-Не-Те стверджував, що всі кризи у світі трапляються в роки, коли сума чисел давала тринадцять: 1903, 1912, 1921...

— Це значить, що наступною кризою ми будемо загрожені 1930-го, а потім аж 2029-го року, — проказував він медитативною інтонацією, дивлячись поверх голів уявних глядачів.

Алі-Бен-Алі мовчав і мимохіть плакав: сльози безперестанку котилися щоками і скапували на парчевий халат.

To-Ка безжурно посвистував на розмаїті пташині голоси, вдаючи із себе чи не святого Франциска Ассізького, що був палким шанувальником птахів.

В'язничні наглядачі пристоювали під камерою і наслухали щебетання щасливого індуса.

Так пройшла доба, і нарешті ними почав цікавитися сам комісар, викликаючи кожного на розмову. Хто там у чому зізнавався, нам невідомо, а ось каяття Алі-Бен-Алі можемо переказати.

— Так, ви маєте рацію, я — не магараджа, я фільмовий артист, який потрапив у скруту, — витираючи п'ястуками очі, скиглив Шиньйон. — Якщо ви бачили «Хрещену матір», то я там мав ролю молодого коханця.

— Мені нема коли бігати по кінах, — байдуже відповів комісар, чиє невиспане лице і синюватий ніс вказували на прикмети іншого захоплення. — Де ви мешкали?

— У Парижі...

— Адреса!

Франсуа назвав.

— Ми перевіримо! — гаркнув, ніби вилаявся, комісар.

— Ви мене відпустите? Я просто зараз без роботи, тому приміряв на себе ролю...