Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

— Ґеньо — не вломник! — твердо сказав Гробовецький. — Я можу вам написати папір і гарантувати його невинуватість у цій справі.

— Пане, якби ви ніколи не порушували закону, то такий папір міг би мати вагу, але ж...

— Що ви кажете! — обурився Оскар. — Я ніколи не мав справи з криміналом!

— Ви просто щасливчик — уміли вислизати з-під носа нишпорок і поліції. Але ваші зв'язки...

— Людина вважається невинуватою, доки суд не доведе протилежне, чи не так, пане Маґдебурко?

— Тоді прошу вас нікуди не виїздити з міста, якщо за вами немає гріха. Можливо, Муркоцький явиться до вас з вибаченнями? Порадьте йому не втікати, а прийти до мене, в управу. Можете його супроводжувати — кривди вам обом не заподію.

Оскар схилив свою вже зовсім сиву голову на знак згоди.

Сутінкової пори від жаб'ячого озерця майнула тінь. Гробовецький сміливо відхилив фіранку...

Нічним потягом до Будапешта виїздило подружжя Гробовецьких із служницею Анною Ощудляковою, здоровою сільською дівкою. Лице її було завинуте квітчастою хустиною і поквацяне йодом.

— Бомки покусали, — сказала Беата коліяжу, що видивився на служницю, супроводжуючи їх до переділу.

Юрась Маґдебурко знову мав причину для подиву, замішаному на гніві. Він все ж таки сподівався на здоровий глузд своїх давніх знайомців, якщо так можна назвати осіб, що постійно порушують закон.

 одії останніх часів злегка зрушили притомність Теодора Козобродського: давалися взнаки і літа, і напружені наукові пошуки (правду кажучи, вони перетворювалися в гонитву за фантомом слави), і пісна самотність у занедбанім помешканню, і зневага вчорашніх колег, і брак теплих довірливих бесід з однодумцями. А випадок у «Говерлі» спричинився до таких глумів! Якесь хлопчисько газетярського цеху випустило межи люди цілий фейлетон: «Хто навчає наших студентів?» І як ви гадаєте, у кого полетіло найбільше ядучих стріл? Звісно, у нашого славного науковця...

Та Теодора то мало обходило: він, як і колись у Парижі, наважився на ще один експеримент — цього разу писати не романа, а кінові історії.

Першу хотів присвятити невгамовному Кізілякові, «батькові реклами». Проте щось йому підказувало, що всі кіна знімають про палке кохання і підступну зраду, про життя і смерть, а не про диваків, отже, сподівання на успіх можна полишити в якомусь закутку душі.

Другий його задум ґрунтувався на короткій репортерській оповіді, як власник віденської ресторації Шпіґельбауер дістав випадково старий часопис, в якому вичитав про підкинену дитину (вказувалася адреса) і про самогубство нещасної матері... Він собі пригадав свою дівчину, яка наклала на себе руки в ті часи, і зрозумів, що дитина — його. І хоч прибрана мати дитини вдруге вийшла заміж, Шпіґельбауер розшукав її в Будапешті і познайомився зі своєю донькою.

А третій — історія фільмової артистки Зузанни Дельорм, яка зіграла у фільмі з монастирського життя і відчула в собі поклик стати черницею, що й зробила в монастирі під Греноблем. Туди ж придибав і Ришард Найм із Франкфурта, маючи в руках картку, на якій було написано трьома мовами, що він — глухонімий англієць. Зузанна опікувалася ним, як рідним братом, та коли зайшла мова про перевід його до притулку, «глухонімий» почав викрикати тими ж таки трьома мовами «не хочу!» Утекли з монастиря обоє...

Три списані стоси паперу лежали на столі — і Козобродський вирішував, що він надішле кіновим фабрикам: малоймовірну історію про віднайдену дитину чи оповідь про придибенції артистки. З тих роздумів засмучений і понервований, він пішов долевого сусіди — драматурга Якуба Несамовитського.

Ви, певне, здогадалися, що то прибране ім'я задля пишного звучання на афішах та оповістках? Бо він походив з простого роду Гірняків і був хрещений Романом. Що вам про нього повісти? У мріях Якуб-Роман вже дорівнювався до знаменитого Фредро, а насправді був дешевим писакою, якого низько цінували навіть пересічні вломники. Одного разу вони «оглядали» його мешкання і, не знайшовши нічого для себе, забрали течку з рукописом нової п'єси. За кілька днів прислали бандеролькою ще й дописали: «Повертаємо із вдячністю, але не вважайте це критичним відгуком на вашу творчість». Та Несамовитський від цього не втратив пихи, а лиш почав частіш переказувати будь-кому з приявних слухачів чужі розмисли, видаючи їх за свої. Тому він дуже зрадів Теодорові.

— Друже, я тобі повинен сказати: твій хист поки що не достатньо оцінений тому, що весь цей малоосвічений загал не готовий перейнятися високими ідеями розумового поступу, покликаного вивести наш нещасний нарід на широкий битий шлях європейської цивілізації.

Козобродський погоджувався із кожним сказаним на його адресу словом, бо після того приниження, пережитого від колег, він потребував хоча би такої підтримки.

Якуб узяв писанину Теодора, перебіг очима кілька сторінок і закотив очі, як би розмірковуючи над прочитаним.

— Друже, значіння любови у нас зводиться до явища соціального й біологічного. На мою думку,