Репортер - Юліан Семенов
Словом, обличчя цього кремезного, незграбного Варравіна мені сподобалось. Як і його руки — великі, надійні, непоспішливі в рухах. Очі надзвичайно жваві, позбавлені тієї закритої непорушності, яка властива багатьом людям апарату; бажання збагнути точку зору керівника змупїує їх забути чисто акторських здібностей — стриманості, неквапливості у словах, уміння висловлювати думку з підтекстом, а це дає змогу в будь-який момент щойно вимовлену фразу повернути зовсім в іншому напрямку, коли з’явиться бодай тінь незгоди в зауваженнях чи навіть міміці начальника. В останні місяці найбільш тямущі бюрократи почали застосовувати нову тактику: порив, трохи пом’якшений повтор найгостріших абзаців з газет, але без конкретностей, погляд і дещо: час такий, що той, кого сьогодні рознесли в пух і прах, завтра — невідомо якими шляхами — міняє стілець на крісло й дістає два телефонні апарати замість одного.
Сподобалося й те, що Варравін без зайвої балаканини спитав, чи скоро я маю залишити прем’єрський кабінет, ніяких танців на паркеті, воістину, бика треба брати за роги.
Я відповів, що це від мене не залежить. Те, що я вважав своїм громадянським обов’язком зробити, — зробив, а тепер— воля виборців і тих інстанцій, котрі і рекомендували мене прем’єром, і затверджували…
— А скажіть, Рустеме Ісламовичу, — неквапно добираючи слова, почав Варравін, — чому ви так настійливо підтримували засудженого Горенкова?
— «Підтримував»? Я й досі його підтримую. Наша з ним методологія збігається, а метод — основа думки і вчинку.
— Я боюсь абстрактних формул, — зазначив Варравін, подивившись на мене пильно, з несподіваною внутрішньою відчуженістю. — Коли почитати газети минулих років, то, судячи з подібних абстрактних формул, в державі панували мир і спокій, і божа благодать…
— Та я ж саме тоді виховувався, товаришу Варравін. Моя незгідність з колишнім часом з’являлася поступово, не зразу, в боріннях з самим собою: «На що замахуєшся, пігмей? Нагорі розумніші за тебе люди сидять…» Живемо не в безповітряному просторі, вашому поколінню доведеться ще не один раз мати справу з тими, хто сформувався в минулому… Розповідають, ніби десь у п’ятдесятому році хтось з оточення Сталіна поскаржився йому на письменників… Той відрубав: «Інших у мене немає, доводиться мати справу з тими, що є…»
— Любите Сталіна?
Взагалі я ждав цього запитання. Після двадцятого з’їзду і після того як усунули Микиту Сергійовича, я немало розмірковував про це. Коли закінчився двадцять другий з’їзд, моя позиція була однозначна; потім, прочитавши мемуари воєначальників, конструктора Яковлєва, вхопився за їхні свідчення на користь Сталіна, як за соломинку, — немає нічого трагічнішого, ніж втрачати віру в кумира. Повернення до Сталіна було в мене далеко не однозначним; лихоліття брежнєвської пори відзначене і позитивним фактором: у суспільстві зріли питання. Так, відповідей на них не давали, більше того, судили за те, що запитання аж надто різкі: «не треба розгойдувати човна, дамо людям пожити спокійно, всі стомилися від шарахань», і все ж запитання невтримно зріли і кожен був зобов’язаний дати на них відповідь — самому собі принаймні, — бо економіка котилася в прірву, становище складалося критичне…
— Я по очах бачу ваше ставлення до генералісимуса… Ви читали листування Сталіна з Рузвельтом та Черчіллем?
— Читав, — кивнув Варравін.
— Ну й як? Сталін там виглядає серйозним політиком?
— Він виглядає серйозним політиком.
— А коли так, то ми мусимо берегти респект до нього як до лідера, що стояв біля керма антифашистської боротьби?
— Він міг стати біля керма цієї боротьби у тридцять дев’ятому році, якби не уклав договір з Гітлером.
— Справді? Ну гаразд. Припустімо, це тема для розмови, але ви дайте відповідь на моє цілком конкретне запитання так само конкретно. Зобов’язані ми берегти респект до лідера, який стояв біля керма всенародної боротьби проти Гітлера?
— Народ переміг нацизм, а не Сталін.
— І це правильно, — згодився я. — Але ви все ще ухиляєтесь від прямого запитання. У нас, на жаль, традиційно сильна звичка судити, не знаючи, лаяти, не читаючи, хвалити, не маючи на те достатніх підстав.
Варравін спитав дозволу закурити, витяг пачку «Яви» (ненависні мені сигарети, тютюнова індустрія навмисне труїть співгромадян, як можна продавати людям цей шкідливий сморід?!), затягся, пустив сизий дим до стелі:
— Що ж, ви мене змусили відповісти вам у позитивному плані: ми зобов’язані берегти респект до того лідера, який очолював антифашистську боротьбу.
— У вас є якісь особисті підстави дуже не любити Сталіна? Не відповідайте, якщо неприємно. Скажу про себе: в мене всі підстави його обожнювати: мій батько — з неписьменної родини, закінчивши Інститут червоної професури, став секретарем райкому в тридцять восьмому, в сорок першому пішов на фронт, одержав Героя, після війни працював заступником міністра сільського господарства… До речі, я з ним, навчаючись на економічному, добряче сперечався: він доводив, що тільки максимум вкладень у сільське господарство дасть нам достаток, а я наполягав, що колгоспникові необхідно гарантувати вільну працю на землі, щедро за неї платити, а не обплутувати величезними податками… Ми розійшлися з батьком — а він був чудовою, дуже чистою людиною — по всіх економічних позиціях ще до п’ятдесят третього року… Але це так, до слова… Друге запитання-відповідь: навіщо Сталіну потрібно було знищувати в тридцятих роках та й після пролетарський склад партії, інтелігенцію, яка прийшла в революцію з Леніним? Навіщо замість цієї когорти він привів до керівництва молодих керівників, дев’яносто п’ять процентів з них походило з бідних селянських родин? Не із справних хазяїв, а саме з бідняцьких горлопанів… Вони, до речі, й стали на чолі країни після усунення Хрущова: «мир і спокій» — ось воно, лихоліття… І в мене виникло таке запитання: чи приводив Сталін вихідців із безхазяйних селян до керівництва робітничою державою свідомо? Чи це сталося стихійно? Якщо це був усвідомлений політичний маневр, тоді мова має йти про термідор, підзміну одного методу мислення іншим, у чомусь протилежним… Тридцять
