Репортер - Юліан Семенов
От він, Микитович, і запропонував:
— Є в мене деякі ходи, можна брати замовлення — оформляти новобудови, договір — не менш як на п’ятдесят тисяч, але, певна річ, ви одержите п’яту частину, решту треба роздати, зате десять косих на землі не лежать, а вам вони дадуть змогу малювати те, що ви вважаєте за потрібне…
Я дещо чув про такі операції; спокусливо, звичайно, та все ж поцікавився:
— А чому ви саме до мене з цим прийшли?
Русанов погладив вуса і зворушливо, навіть з якоюсь урочистістю відповів:
— Валерію Васильовичу, ви родом з Кряжівки, а я з Видного — не пригадуєте?
Звичайно, пригадую, я там багато малював, залишався ночувати, тільки начебто Русанових у селі не було, а може, він по матері звідтіля, це не так важливо.
— І договір можете по формі укласти? — спитав я.
Він витяг з кишені три бланки, підписані десятьма закарлючками, вже з печаткою:
— Якщо згодні — дасте мені доручення на ведення ваших справ, оформимо у нотаріуса, головне — право розпоряджатися кредитом. І ніяких турбот, напишете номер ощадної каси, через місяць одержите гроші, коли подасте, звичайно, ескізи.
А в мене і ощадної книжки не було. Ну та нічого, у рас і на карбованець книжку відкривають, рупь в хорошому господарстві не завада…
— Заждіть, але ж я мушу хоч глянути на той будинок, який мені доведеться оформляти…
— Це — будь ласка, — він папочку відкрив, розгорнув склеєні скотчем аркуші паперу й розіслав їх на підлозі, презирливо відсунувши ногою каструлю, в якій я варив собі чай.
— Ну а що я маю для вас малювати? Я зараз захоплений інопришельцями, Вікторе Микитовичу… Це, мабуть, не підійде…
— Ясна річ, не підійде, — засміявся Русанов. — А от ваша дипломна картина цілком знадобиться… Тільки треба б далеко за полем, у променях червневого призахідного сонця дати проводи електропередач і далекий абрис заводу…
— І мені це підписувати? — спитав я.
— Тут уже ваше право… Ми до вас приєднаємо ще двох художників, треба своїм допомагати, тим паче старим, немічним, нехай і підпишуться, яка, зрештою, вам різниця? Гроші е, от і готуйте свої картини на виставку, — інопришельцями нині цікавляться, все дозволено, але чи варто вам, російському майстрові, розтрачувати себе на такі сюжети?
… І між іншим, він мене не обдурив… Ну, там якась неув’язка сталася з двома тисячами, чи то я податки недоплатив, чи то ще щось, але ж це не головне: сім з половиною мені відслинили, а працював я лише три місяці, фарбували інші люди, зовсім мені невідомі, розраховувався з ними Віктор Микитович, а я, щасливий, поринув у нову картину.
Хоча що таке щастя? Навіть Даль з Ожеговим дають різні тлумачення цьому поняттю, а філософський словник, який про все знає, це питання зовсім обходить своєю пильною увагою.
Інколи Русанов приходив з пачкою індійського чаю — непитущий, алкоголь викликає в нього почуття гидливості — і, наваривши чифірю, давав волю своїм думкам; особливо часто це з ним бувало після укладення чергового договору — він приткнувся до будівельників і бензинників, золота жила, обсяги розпису великі, хороший бізнес.
Найбільше його бентежило те, як можна наладити людей жити в добрі, у згоді зі Словом.
— Рідко кому вдається бути справжньою людиною, — говорив він, сьорбаючи чорний навар хапливими пташиними ковтками. — А що таке людина? По ідеї, це — наближення до Творця, до Отця… Але ж те, що наслідуємо його в окремих речах, не значить, що ми по-справжньому повторюємо Творця. Скількох ви знаєте людей, які шанують свій духовний досвід? Бодай одного назвіть — порадуюсь! Він у людців прудкий, цей досвід духовний, від будь-якої дрібниці може перевернутися: прочитав сьогодні одну книжку — вабить поводитись так, як герой цієї книжки, завтра подивився якесь кіно — хочеться зовсім іншого… Множинність — гріховна, бо ми малі й безвольні, Валерію Васильовичу… Ми живемо в безупинному духовному хитанні, як очерет восени, ми спокійно ставимося до того, що приятель якийсь чи книжка можуть перевернути все у нас усередині, — хіба з такими людьми діло зробиш? Тільки непохитність постулатів! Якщо ми проймемо кожного цими єдиними для всіх іпостасями, дивись, і зрушимо з мертвої точки.
Я слухав його, перебивав мало, бо думав про своє, говорунів побоююсь, літуни, землі не відчувають, від землі йде добровільна дисципліна, а від таких — казарма й концтабір; і все-таки кожна людина — це людина, нехай собі говорить, може, душу облегшити треба. Він же мені нічого, крім добра, не зробив, він мені руки розв’язав для головної роботи, як не вислухати?
А втім, коли він страшенно багровів і вимагав однодумності всіх людей, я нагадував йому про Сталіна, його зарозумілі слова про наше російське довготерпіння, щось бісівське було в цьому — посадив у табори працьовитих та розумних, найчесніших постріляв, і — ось вам — хороший народ, бо все переносить… Взагалі про Сталіна я думаю з жалістю: воістину, дорвався чоловік — силою випадку — до вищої влади, був спочатку оточений блиском талантів, тому й жив у страху, постійно чекаючи кінця своєму царюванню… Через те, мабуть, і зробив ставку на бюрократів, які йому — за пакети — служили вірою й правдою… А він їх з грязі в князі вивів, у нас у Кряжівці був дядя Стьопа, працювати не любив, здебільшого горло на зборах дер, то його, голубчика, в тридцять сьомому спочатку головою колгоспу поставили, а згодом у виконком перевели, а в тридцять дев’ятому він уже в обласній партії секретарствував, а в війну став заступником наркома, хоч і дурний, як пень, а — спритний, нутром розумів, що треба кричати, де й коли… Отакі й тримали країну… Висуванці… Але — безсребреник був… Дітей — Ваню і Колю — виховував строго, ніякого тобі баловства, проте наша дорога в пекло вимощена їхніми благими намірами, чим же іще?!
— Ах, люба душа, Валерію Васильовичу, — швидко, немовби в нього були заготовлені відповіді на всі випадки життя, озвався Русанов, — моральні іпостасі нашого життя ніхто не може виправити, крім творця. Закони моралі не можна ні змінити, ні поліпшити… Вони існують? Так, існують. Отже, обов’язкові для кожного… Адже Сталін не всіх розстріляв; тих, хто вірував, наслідуючи волю його, — возвеличував…
— Невже?! Он нарком зовнішньої торгівлі Розенгольц навіть після того як його до розстрілу присудили, кричав: «Хай живе товариш Сталін!»
— На те він
