-- Можеш цим витертися, -- сказав він різко, кидаючи стару фланелеву сорочку.
Решту він поклав на крісло: теплі кальсони, штани, дві сорочки й грубий вовняний светр.
-- Це тобі, -- повідомив він.
Вона блискавично витерлася і одяглася, було видно, що ванна пішла їй на користь, розігріла заціпенілі від холоду суглоби. Я показав дівчині на крісло, Рюмін почастував солодким чаєм.
Відправивши Сашка до ліжка, я мовчки спостерігав, як знайда жадібно ковтає гарячу рідину, гріє долоні об потерту бляшану чашку.
-- Пішли спати, -- буркнув я нарешті, побачивши, що вона закінчила.
Чай і гаряча ванна повинні забезпечити їй спокійний сон, годувати її не було сенсу, після кількох днів посту її би вирвало. Взявши за руку, я відвів її в свою кімнату, показав на вкритий перинами диван. Вона стягнула верхню верству вбрання, послушно ковзнула під ковдру, за якусь мить я притулився їй до плечей. Ні, я не мав наміру скористатися нею! – в цю мить вона була для мене тільки додатковим джерелом тепла. Мабуть, кожен з хлопців взяв би її до ліжка по тій самій причині, але звання має свої привілеї…
Я доторкнувся рукою шиї дівчини, поклав пальці на пульс.
-- Чому ти втекла з квартири? – прошептав я.
Дівчина поворухнулася неспокійно, однак пульс майже не змінився – вона перебувала на межі сну: смертельно змучена, вперше за довгий час відносно сита, в теплі, в безпеці.
-- Боялася людоїдів, -- відповіла тихенько.
-- Чому?
Я почекав п’ятнадцять секунд, але відчуваючи, що вона засинає, натиснув на нерв під вухом. Не так сильно, щоб викликати біль, але достатньо, щоб вирвати зі сну.
-- Мама… мама їх підслухала. На цвинтарі. Вони говорили про якусь церемонію… Ні, більше я нічого не знаю, -- запевнила вона сонним голосом. – Мама страшно їх боялася.
-- Вони її вбили? – запитав я різко.
-- Ні, в неї було хворе серце. Одного дня…
Я заглушив її слова, поклавши пальці на вуста дівчини. Я не збирався вислуховувати історію її життя. Не зараз.
-- Чому ти втекла?
-- Здається, вони здогадалися, що мама знає про них. Прийшли, бо не були впевнені, чи вона чогось не розповіла мені перед смертю, тож…
-- Вони почали добиратися до дверей і ти втекла. Яким чудом?
У відповідь легке похропування. Я заткнув знайді ніс, поки вона не отямилася.
-- Як тобі вдалося втекти? – повторив я.
-- Я побачила… побачила їх через вікно. Вони йшли з сокирами, оточували дім. Перш ніж вони зайшли в під’їзд, я втекла у підвал.
-- Звідки ти знала, що це канібали?
-- Вони були в тонких сорочках, без пальто, без шапок. Мама казала, що вони не бояться холоду. Нічого не бояться… Вони… доконані.
-- Досконалі, -- поправив я автоматично, а тоді дозволив дівчині заснути.
Нарешті я отримав якусь змістовну інформацію – хтось, хто в тріскучі морози ходить без теплого одягу чи шапки, виділяється, як фіолетова жирафа на прогулянці. Знайти таких буде неважко. Я був абсолютно впевнений, що йдеться про “ моїх” канібалів. Звичайні канібали не відзначалися особливою морозостійкістю, я переконався не власному досвіді – чотирьох з них змусив зізнатися, поливаючи водою на морозі. Синіли й вмирали від переохолодження як звичайні люди. Я позіхнув і притулившись до дівчини, смачно заснув, відчуваючи запах бузини й свіжовмитого волосся.
***
Після сніданку я розподілив завдання, навколо ще здіймався запах дивної, приготованої наймолодшим за званням і віком Тімою страви. Вона складалася з американської тушкованки розмішаної з яєчним порошком… Похвали вона не заслуговувала, але принаймні дозволила втамувати голод. Загризли ми тонкими, як папір, ощадливо нарізаними скибками хліба, хильнули горілки. Зовсім трішки, щоб зігрітися. Нашвидкуруч приготовану бурду не було потреби довго підігрівати, тому пічка не встигла нагріти квартиру. Було мінус п’ять градусів Цельсія. В кімнаті. На розташованому за вікном термометрі ртутний стовпчик опустився нижче двадцяти семи.
-- Пєтька, шуруй в бібліотеку і архів, -- скомандував я. – Ти й далі будеш перевіряти газети й літописи, може натрапиш на випадки ритуального канібалізму в Ленінграді.
Дрозд болісно зойкнув, випустивши в повітря видимий клубок пари – йому вже набридло ритися в паперах, він займався цим кілька тижнів, як наразі, безрезультатно.
-- Тіма, -- я поглянув на коротко стриженого хлопця. – Отримаєш наші пайки, при нагоді візьмеш ті, що вона недоотримала. Бо ти їх маєш при собі, правда? – запитав я, звертаючись до дівчиська.
Вона стверджувально кивнула головою. Мене це не здивувало, в Ленінграді люди ніколи і за жодних обставин не розлучалися з продуктовими картками. Загубити їх означало померти.
-- Даш йому свої картки, -- наказав я. – В нього вони будуть безпечніші.
Вона послушно покивала, не зводячи жадібного погляду з загорнутого в папір житнього хліба.
-- І ніякого їдла до обіду! Як тобі стане погано… -- я зловісно замовк.
Дівчина злякано поглянула на мене, запопадливо притакнула.
-- Потім ще раз розкажеш Тімі про тих людоїдів. Так як мені вчора, тільки з подробицями.
-- Добре, -- відповіла вона тихо.
У величезних очах, які здавалося займали більшість трикутного, котячого обличчя дівчини, я вперше зауважив проблиск надії.
-- Сашко піде зі мною, ми повинні допитати певну шанувальницю гуляшу з
