Вийшовши, я був змушений затиснути рот, схилив голову; міцний, крижаний вітер зайняв мені дух. Незграбно риючись в правій кишені кожуха – в ній був розріз, через який легко дістати пістолет з кобури – я впевнився, що в зброї знятий запобіжник. На самотніх перехожих чигали бандити, які намагалися відібрати в своїх жертв харчі, траплялися теж вбивства для м’яса, людського м’яса. В грудні заарештовано за людожерство менше ніж тридцять осіб, в січні вже понад триста, до середини лютого – п’ятсот. А це тільки вершина айсберга… Повертаючись додому в хуртовині, що сікла снігом мене по обличчю, я розмірковував про свою місію, про канібалів. Ні, мова йде не про звичайних людоїдів, ними займалася міліція, а у випадку організованих банд – НКВД. Я повинен був знайти когось особливого, керівника групи – а може секти – антропофагів. Людину, яка організувала напади на патрулі, ізольовані військові пости, сіяла терор на лінії фронту, вбивала солдатів. Саме тому це завдання доручили военной разведке. Буквально позавчора на нейтральній смузі між нашими та німецькими лініями, було знайдено трьох мертвих солдатів з елітної Окремої Бригади Морської Піхоти Балтійського флоту. Справжні ветерани: добре організовані, відважні, досвідчені. Гільзи від вистріляних патронів свідчили, що вони розпочали бій з тим, що їх вбило, однак в руїнах, де вони організували спостережний пункт, було виявлено тільки їхню кров – так, неначе нападників кулі не брали. Ну і, ясна справа, наткнулися на тіла, у всіх вирвано серця. Через кілька хвилин після стрілянини на місце прибув посилений патруль – морська піхота своїх не кидає – але не було виявлено жодних порушників, тільки самотні сліди на снігу. Через двісті метрів вони зникли в сніговій заметілі. Інший пункт, розташований неподалік, доповів, що до німецьких окопів ніхто не повертався, метушня і гарячкові спалахи освітлювальних ракет з боку фріців – події відбувалися після півночі – свідчили, що для них це теж несподіванка. Невже вони теж були стривожені? Може таємничий канібал діяв також з другого боку фронту? Це теж потрібно вияснити, хоча пріоритетом було зупинити вбивць-людоїдів. Солдати починали боятися, шептали про людожерів, яких вбити може тільки посвячена або срібна куля, обмежено активність патрулів, що само в собі було неприпустимим, звідкись виплила назва Досконалі. Що вона означала? Цього не знав ніхто.
Біля самого входу в багатоповерхівку, де мене розквартирували, захиталася якась потужна тінь. Я автоматично відступив, намагаючись задубілою від холоду долонею витягнути зброю. Мене зупинив заспокійливий жест – я впізнав Рюміна, одного з призначених допомагати мені агентів военной разведки. Він відчинив солідну браму, вже в коридорі підняв поставлену на сходи гасову лампу, посвітив.
-- Добре, що ви повернулися, майоре, -- пробурмотів він. – Ми наткнулися на невеличку проблему.
Я промовчав; клацаючи зубами, добрався до передпокою, двоє інших моїх людей, Пєтя Дрозд і Тіма Котушев, допомогли мені стягнути кожух, дали гарячий, солодкий, як патока чай.
-- Розповідай! – наказав я за мить Рюміну.
Той мовчки вийшов з кімнати, повернувся, підштовхуючи поперед себе якесь худюще, закутане по кінчик носа створіння.
-- Я сказав щоб не роздягалася, бо вона перемерзла, ми знайшли дівчисько, коли патрулювали околицю, ховалася в одному з підвалів, -- пояснив Рюмін.
-- Її? – Я запитально підняв брови.
-- Донька двірнички. Її мати померла місяць тому, вони жили на першому поверсі, недавно хтось виважив двері й обікрав помешкання. Я затримав її, бо мені здалося, що вона шпигувала за нами, але… -- він замовк, красномовно скривившись.
Я знов перевів погляд на закутану в старі лахи постать.
-- Зніми це з неї, -- наказав.
Рюмін здер з незнайомки якесь зовсім не вишукане пальто, легко присвиснув, побачивши під ним соболеву шубу.
-- Розумне дівчисько, -- сказав він схвально. Якби вона одягнула шубу зверху, хтось давно би вже її вбив.
-- Соболь, командир, -- втрутився Дрозд. – Контрреволюцією пахне. Підозріло це все, -- ствердив він.
-- Згоден, -- відповів я, жестом зупиняючи Рюміна, який почав розщіпати надто велику для дівчини шубу. – Залиш, бо засмердить нам всю хату.
Від знайди сильно смерділо – нічого дивного, мабуть, ходила в тих самих лахах добрих кілька тижнів, може довше.
-- Ванна? – запитав я.
-- Готова, -- відрапортував жваво Дрозд.
Я побрів у ванну, досі заціпенілими руками зняв одяг, мундир старанно склав на роздобутому десь кріслі з оздобною, високою спинкою, і полегшено зітхнувши, занурився в гарячу воду. На краю імпозантної, дореволюційної ванни я навіть знайшов шматок мила з запахом бузини. З одного боку гаряча вода була розкішшю, бо бракувало дров, з іншого – дозволяла підтримувати таку-сяку гігієну. Наша норма дозволяла гарячу ванну раз в кілька днів, хоча доводилося купатися в тій самій воді. Власне кажучи, хлопці купалися після мене – один з привілеїв мого звання… Інколи хтось натрапляв на щось особливе; недавно мій тезка, Саша Рюмін, знайшов на сусідньому подвір’ї горіх. Сам порадив собі з деревом, а фахово порізані поліна притягнув до нашого житла – ми розмістили їх в коридорі, приберігаючи на особливі випадки, як сьогодні. Надто довгі періоди охолодження приводили до запалення легенів, свою лепту вносила теж скупа на калорії дієта.
Я відмокав десь півгодини, час від часу доливаючи бляшаним черпаком на дерев’яній ручці трохи окропу – він закипав у відрі, що стояло на саморобній пічці. Саме різного роду “буржуйки” і “козли”, як ленінградці називали такі саморобки, не давали людям померти. Принаймні тим, хто мав що кинути до пічки… Невдоволено рохнувши, я видряпався з ванни, дістав рушник, покликав дівчину. За мить вона з’явилася в ванній, Тіма Котушев підганяв її ззаду. Я закрив двері, щоб зберегти тепло, недбалим жестом наказав їй роздягнутися.
-- Скупнутися не бажаєш? – запропонував я.
В неї затремтіли губи, вона почала гарячково шарпати шубу. Що ж, дівоча скромність – припустимо, що вона була ще дівчиною – відступила перед розпачливим бажанням зігрітися. Вперше за невідомо скільки часу.
