-- Тримайте мене постійно в курсі, -- сказав він.
Я кивнув головою і переказав все, чого довідався від дівчини.
Кутєпов мовчки вислухав мене, автоматично стукаючи краєм долоні об металевий одвірок; середній, безіменний і вказівний пальці він склав так, що їхні кінчики знаходилися на одній лінії, жоден не виступав. Тук, тук – перерва – тук, тук, тук. Видно, його дійсно непокоїли новини, на якусь мить він втратив пильність. Саме так б’ється, коли хочеш перебити горлянку, сонну артерію, розтрощити скроню. Отже, товариш Кутєпов не простий штабіст. Потрібно запам’ятати.
-- Що нам робити з Бахаловою? – запитів він, коли я закінчив.
-- Мене це не обходить, -- знизав я плечима. – Вона знає когось з секти? Зізналася звідки брала… м’ясо?
-- Бахалова вважала, що сектанти спостерігають за нею і якщо вона достатньо “сплюгавить душу”, сконтактуються з нею. Нічого не скажеш, старалася… А людське м’ясо взяла, начебто, на цвинтарі біля вокзалу, там багато непохованих трупів, могильники не поспівають.
-- Варто перевірити чи не збрехала, -- зауважив я.
-- Тобто? – наморщив брови енкаведист.
-- Ну, я про труп, -- буркнув я. – Чого в ньому бракує, чи – я скривився. – філе, чи, все-таки серця.
Він стиснув губи, знов почувся стук долоні об одвірок. Тук, тук, тук.
-- Ми привели сюди Бєляєва, вона його бачила, -- повідомив Кутєпов. – Не думаю, що… -- він красномовно замовк.
Тут я з ним погоджувався. Не думаю, щоб принижена, позбавлена надії на допомогу свого покровителя – специ з НКВД, звичайно ж, їй це показали – жінка збрехала. Мабуть, вони наказали полковникові валити все на Бахалову, дали йому зрозуміти, що повірять в його версію? – звичайно, якщо він донесе на коханку… Застосований ними фізичний тиск, був скоріше символічним, дали кілька ляпасів, припекли цигаркою – тільки для того, щоб зрозуміла – вона повністю в їхніх руках, вони можуть зробити з нею все. Достатньо, щоб смертельно перелякати, надто мало, щоб викликати травму, яка б схиляла її випереджати бажання слідчих, говорити все з метою уникнути болю. Однак, я не міг керуватися своїми почуттями, не в цій справі, де ставкою було життя. Главком, мабуть, додав би, що перш за все йдеться про долю Ленінграда…
-- Все-таки краще перевірити, самі розумієте, товаришу, -- відповів я твердо. – Якщо помилимося, доведеться пояснювати…
Кутєпов зупинив мене нетерплячим жестом.
-- Гаразд, -- вирішив він. – Поїхали.
*****
Кам’яні, присипані снігом надгробки – деякі дореволюційні, з хрестами схожими на простягнуті до неба в даремному жесті руки – нагадували ліс. Зимовий, жорстокий, позбавлений соків і життя. Грізний. Навіть демонстративно атеїстичні надгробні плити з червоною зіркою дихали якимось понурим містицизмом. Може причиною були покинуті на цвинтарі трупи. Більшість спочивала недалеко від воріт – мабуть, могильники намагалися скласти їх в охайний стіс, проте було видно, що з цієї ідеї нічого не вийшло. Тільки перша, покладена прямо на землі верства, була укладена у вигляді регулярного чотирикутника; решта, звалена як-небудь, утворювала безформний насип. Подекуди в глибині цвинтаря було видно поодинокі трупи; в алейках, інколи притулені до стін древніх гробниць, так немов небіжчикам не вистарчило сил, щоб спочити у вибраному собою місці. Вони нагадували замерзлі шматки м’яса, кинуті недбало будь-де, без сліду належної мертвим поваги. Від них віяло тривогою.
Бахалова повела нас до могили, на варті якої стояла фігура ангела з букетом лілій в руках, на мармуровій плиті вирізьблено лаконічний напис: Раиса Федоровна Малкина, девица, скончалась 19 декабря 1897 года. Вона мовчки показала на труп, що лежав поруч. Один з людей Кутєпова наступив на труп важким військовим чоботом, шарпнув різко за довгий плащ, що вкривав його аж до щиколоток. Почувся сухий хруст і енкаведист полетів назад, тримаючи в руці шматок замерзлої тканини. Хтось нервово засміявся, через деякий час нам вдалося відслонити ноги небіжчика; через розрізані штани ми зауважили, що на стегнах мертвого чоловіка бракувало шматків. Я сплюнув у сніг жовч, що підійшла мені до горла, тріснув Бахалову в обличчя. Кутєпов і собі вдарив, зваливши жінку з ніг, її почали копати з усіх боків, а вона тільки безпорадно стогнала. На якусь мить ми забули про взаємну ворожнечу, об’єднані порушенням одного з найважливіших табу людськості – поїдання створінь свого виду. Невдовзі Бахалова нагадувала не людину, а скривавлену ганчірку. Вона вже не стогнала. Нарешті полковник красномовно поглянув на мене, немов питаючи, чи вона нам ще для чогось потрібна. Я заперечливо похитав головою. Клацнув запобіжник пістолета, пролунав постріл.
-- Поїхали назад, -- промовив він втомленим тоном.
Я підняв брови, побачивши, як Кутєпов сідає у виділену мені машину – на цвинтар він приїхав власною, ескортуючи Бахалову, немов хотів підкреслити факт, що це він контролює в’язня. Ми відразу рушили; водій чекав, не виключаючи мотор, волів не ризикувати при такій температурі. Нікому не хотілося йти пішки вулицями Ленінграда.
-- Ви можете мені пояснити, куди подівся капітан Рюмін? – запитав енкаведист, запалюючи цигарку.
Цим разом він не пригостив мене, немов вичерпав запаси ввічливості на сьогодні. Мене не здивувало, що він знає звання Сашка. Мабуть, мав його справу, або наказав слідкувати за ним?
-- Власне про це я й хотів з вами порозмовляти, товаришу…
-- Слухаю, -- заохотив він мене жестом.
-- Я відправив його до штабу армії й флоту, він повинен попросити там список солдатів у яких морозостійкість вища за середню. Я впевнений, що такі є, і їх важко не зауважити. Мабуть, вони не афішуються, бігаючи на морозі в гимнастерках, -- признав я. – але так чи сяк, принаймні про частину з них ми дізнаємося.
-- Гадаєте, що таким чином знайдете членів секти? А якщо натрапите на звичайних, просто дещо витриваліших солдатов? Вб’єте всіх?
-- Я наказав Рюміну говорити, що ми шукаємо людей для особливого завдання. Нагорода для добровольців – кілька кілограмів консерв і горілка… Ми
