Я повернувся на кухню -- з огляду на піч, в якій палили вугіллям, тут було найтепліше -- всівся за столом.
-- Нахуя нам ця мала? – кинув я Рюміну. – Поїбати хочеш чи що?
Дрозд і Котушев пішли спати, сьогодні я їх вже не потребував, тому я не ходив навколо, ми зналися з Сашком надто довго, щоб дотримуватися субординації. Зрештою, я ніколи не був прихильником надмірних формальностей. Доки мої люди знають, хто командує, все нормально.
-- Вона місцева, донька двірнички, могла допомагати матері й знає всі навколишні закамарки. Цвинтар, на якому кілька тижнів тому знайшли позбавлений серця труп гробаря, тут неподалік, з півкілометра звідси. Може вона щось знає про це, -- відповів він, слабо посміхнувшись.
Я бачив по ньому, що він щось крутить, не договорює. Звичайно, я міг наказати йому розповісти все, що знає, але мороз і недоїдання впливали не тільки на тіло, вони також отупляли розум. А від його ефективності наше життя залежало в значно більшій мірі, ніж від стану наших м’язів. Тому я вирішив долучитися до гри.
-- Чому вона ховалася в підвалі? – запитав я. – Адже в неї є квартира. В крайньому разі, після смерті матері, їй би когось підселили.
Ледь помітний блиск в очах Рюміна підказав мені, що я потрапив у ціль.
-- Боялася, -- пояснив він, байдужим, здавалося б, тоном.
-- Виламали двері… -- пробурмотів я задумливо. – Як вони це зробили?
-- Пожежними топірцями, може сокирами.
-- Видно шуму вони не боялися…
Рюмін мовчки кивнув.
-- Якась місцева банда? – припустив я. – Хотіли забрати в неї їжу?
Він заперечливо покрутив головою.
-- Вже кілька днів вона не заходила в магазин по пайок, доїдала рештки.
Я нетерпляче зітхнув.
-- То що? – запитав він глузливо. – Здаєшся?
-- Вона бачила, як вбивали гробаря? Вбивці хотіли її…
-- Ні, самого вбивства вона не бачила. Я питав, -- перебив він мене.
-- Ух ти… -- гаркнув я, штовхаючи Рюміна в бік.
Той зареготав.
-- Добре. Розповім тобі, -- вирішив він. – Я трохи походив по сусідах, попитав про двері.
-- І?
-- Ніхто нічого не бачив, нічого не чув. А найкраще те, що місцеві громадяни, які блідніли від самої згадки про квартиру на першому поверсі, майже обсиралися від страху, коли я випадково зв’язав її з цвинтарем. Розумієш, не з самим вбивством, про це вони нічого не знають, а з цвинтарем. А мала воліла померти з голоду, ніж повернутися додому.
-- Цікаво, -- признав я. – Нічого надзвичайного, але цікаво.
-- В тебе є щось краще? – запитав він войовничо.
-- Гуляш з людського м’яса на вечірці майора Бондарука. І тьолку, яка ледь не вбила мене поглядом, запідозривши, що я щось зауважив, -- повідомив я з посмішкою свого підвладного.
-- Нічого особливого, -- знизав той плечима. – Просто ще одна канібалка.
Ми обоє знали, що дві треті осіб арештованих за людожерство становили жінки.
-- Людське м'ясо на вечірці у штабістів?! – пирхнув я зневажливо. – Вони не голодують. Якщо хтось подав там людське м'ясо, він зробив це не з потреби, а тому, що хотів.
-- Може, може… -- буркнув він нерішуче. – Але річ у тому, що ми не шукаємо хворого на голову маніяка, який отримує насолоду від канібалізму, чи бавиться з міліцією в “спіймайте мене, якщо зможете”. Ми шукаємо маестро, гуру.
Я зневажливо махнув рукою – коли він програє в дискусії, Рюмін починає вживати складні слова, в нього такий охоронний рефлекс. Це вже давно не справляло на мене враження. Зрештою, я знав, що означає слово “гуру”. Принаймні, більш-менш…
-- Це напівголий факір з… -- почав я, викликаючи з пам’яті якусь мутну асоціацію, може малюнок з давно забутої газети.
-- Слово “гуру” означає те саме, що маестро, -- обірвав він мене безцеремонно. – Але вказує, що його прихильники швидше послідовники, ніж учні.
Якусь мить ми сиділи мовчки, ми обидвоє закінчили інститути – Сашко ще до революції. Інколи я задумувався, чи вони відрізнялися між собою тільки тим, що в Рюміна не було курсу з марксизму-ленінізму…
Наші роздуми обірвали тихі кроки – на кухню зайшла дівчина. Після купелі, з чистим волоссям, стікаючи водою. Очевидно, не відважилася скористатися жодним з наших рушників, а витиратися власними брудними лахами їй було гидко. Страшно худа, в неї видніли вузлуваті колінні суглоби, стирчали ребра, між ногами – пучок світлого волосся. Вкрай вичерпана, вона нічим не прикрила своєї наготи. Не скажу, що вона
