Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в'єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність – не є неупокорення, подумав я. Повстримність – це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.
Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії – ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.
ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША: «ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ»
Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.
Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.
– Кра-кра! – закричав він.
– Гей, ти, голодрабцю! – гукнув Шинкар Гендлеві. – Де тут його величність Гендль?
Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.
– Гендль – я, – велично сказав король. – Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль – це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.
Він показав скарлюченим пальцем назад – повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.
– Золото! – вигукнув Шинкар пошепки. – Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!
– Існую я і золото, – сказав Гендль. – Ми те, чого не можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона – таємниця! Шинкар упав навколішки.
– Візьми мене в свої слуги, – попросився він. – Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.
Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.
– Скинь свою дорогу одежу! – наказав він.
– Хіба це дорога одежа? – здивувався Шинкар.
– Але й не бідна. Ми ж – оборонці бідних, – мовив Гендль.
– А золото?
– Золото – це таємниця, – сказав Гендль. – Насправді вмієш усе, що сказав?
– Так, – схилив голову Шинкар.
– Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…
– Але я ж узявся грабувати…
– Не убий!
– Послухайте, ваша величносте, – спробував перебити його Шинкар.
– Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.
– Пішли до бісової матері, – сказав він. – Я тут нічогісінько не розумію!
– Проповідуватимеш любов, братерство та мир.
– Це якийсь придурок, а не Гендль, – сплюнув Шинкар. – Проповідуватиму, що захочу.
Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.
– І досі не втямив? – спитав. – У цьому і є – Гендль! Не розумієш таких простих речей?
Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.
– Кажеш, Гендль? – перепитав він й пильно позирнув на короля. – Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.
– Ще й як світить! – зареготав Гендль.
– Гм, гм, я стану проповідником, – засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. – Непогано вигадано.
– Саме проповідником, – хихикнув Гендль, б'ючи долонею по ручці трону. – А все решта – глибока таємниця. Втяв?
Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.
– Ну, з богом! – сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.
– З богом, чортові в пельку! – сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.
Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого – моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.
«Це вже рік я у Шклові, – подумалося мені, – і ось він знову насувається – мій fatum!»
Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…
«Людське життя, – думав я, – це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати».
Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава – я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, – з того сміюся, аж на землю падаю…
«Ну що ж, – гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, – головне – виставити драму, а там можна звідси тікати!»
На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще – увага! Я змахнув рукою.
Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу – під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до
