Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Ну що, га-га, оклигав? – засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.
– Куди ви мене несете? – спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.
– Утопити, – спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.
– Хай так, – я знову виплюнув кров. – Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?
– Гляньте, він уже мудрує, – сказав органіст. – Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.
– Ми з вами були добрі знайомі, – мовив я. – Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?
– Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, – зареготав органіст. – Ми з тобою, хлопче, різної віри, – спокійно додав він. – Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…
Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.
«Людина завжди має кілька облич, – заворушилося мені в умі. – У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!»
Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла – рятівнича й темна – убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.
Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі – між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало – являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках – мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.
«Лев вистрибнув, – думав я і потім довго повторював це речення. – Лев вистрибнув, лев вистрибнув!..»
Я зазнав ще однієї поразки – драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.
«Це марна гадка, – снувалося мені в голові, – що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!»
Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.
«Але коли голова моя розколена, – подумав я, – що ж станеться, коли вистрибне мій лев?»
– Для помноження зла? – спитав сам себе.
– Не знаю, – відповів. – Покірливі завжди терплячі, нетерплячі – сильні.
Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.
«Не вмів пристосуватися, – подумалося. – Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі».
«Але в тому моя суть», – сказав другий голос.
«Це щось таке вигадане», – озвався перший.
За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.
«Це теж філософія», – гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…
Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей – тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно – це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?
Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..
Мене хтось торкав за плече.
– Сину, га, сину!
Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.
– Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!
– Лихі люди, – сказав я. – Тяжко й безневинно…
– Гоїти тебе тра, сину, – заговорила стара. – Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?
– Чую, – сказав я і заплющив очі.
– Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…
– Еге ж, еге ж, – сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.
– Ой, лишенько моє! – почув я голос старої. – Степане, гей, Степане, а йди допоможи!..
Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обертатися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідомість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав зорями.
Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно заокруглена й незвичайна.
– А люди де? – спитав я.
– Оті комахи хіба не люди? – відповів мені білий як сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.
РОЗДІЛ XXXI,
який можна було б назвати «Пробудження лева»
То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чимало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні, а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави, прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся переповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крутилося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось, коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак учепився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше
