Убивства за абеткою - Агата Крісті

– Ми нічого не знаємо про нього, – безпомічно зітхнула Тора Ґрей.

– Ні, ні, мадемуазель. Це неправда. Кожен із нас знає щось про нього – якби лише ми могли знати, що саме. Я впевнений, що знання є, якби тільки їх здобути.

Кларк похитав головою.

– Ми нічого не знаємо – старий він чи молодий, білявий чи чорнявий! Ніхто з нас ніколи не бачив його й не розмовляв з ним! Ми говорили про все, що знаємо, і не раз.

– Не про все! Наприклад, міс Ґрей сказала нам, що не бачила й не розмовляла з жодними незнайомцями в день убивства сера Кармайкла Кларка.

Тора Ґрей кивнула.

– Це цілковита правда.

– Та невже? Леді Кларк сказала нам, мадемуазель, що зі свого вікна вона бачила, як ви стояли на порозі й розмовляли з якимось чоловіком.

– Вона бачила, як я розмовляла з незнайомцем? – Дівчина здавалася щиро враженою. Без сумніву, цей чистий, ясний погляд не міг бути нещирим.

Вона похитала головою.

– Леді Кларк, мабуть, помилилась. Я ніколи… О! Цей вигук вирвався зненацька. Її щоки залив рум’янець.

– Тепер я пригадую! Як нерозумно! Я забула про це. Але це було неважливо. Просто один із тих, що приходять продати панчохи, – ви ж знаєте, колишні військові. Вони дуже наполегливі. Потрібно було позбутися його. Я саме йшла через хол, коли він підійшов до дверей. Він заговорив до мене, замість того щоб подзвонити, але мав цілком безневинний вигляд. Думаю, тому я й забула про нього.

Пуаро снував туди-сюди, обхопивши голову руками. Він із запалом щось бурмотів сам до себе, і ніхто нічого не говорив, натомість усі лише пильно дивилися на нього.

– Панчохи, – бурмотів він. – Панчохи… панчохи… панчохи… ça vient64… панчохи… панчохи… це motif. Так… три місяці тому… у той день… і тепер. Bon Dieu, я зрозумів!

Він випростався й зосередив на мені гордовитий погляд.

– Ви пам’ятаєте, Гастінґсе? Андовер. Крамниця. Ми піднімаємось нагору. Спальня. На стільці. Пара нових шовкових панчіх. І тепер я знаю, що привернуло мою увагу два дні тому. Це були ви, мадемуазель. – Він звернувся до Меґан. – Ви говорили про вашу матір, яка плакала, тому що купила вашій сестрі нові панчохи в день убивства…

Він обвів нас усіх поглядом.

– Ви розумієте? Це той самий мотив, повторений тричі. Це не може бути збігом. Коли мадемуазель говорила, в мене було відчуття, що те, що вона каже, з чимось пов’язане. Тепер я знаю з чим. Зі словами, сказаними сусідкою місіс Ашер, місіс Фаулер. Про людей, які завжди намагаються продати вам якісь речі, – і вона згадала панчохи. Скажіть мені, мадемуазель, це правда чи ні, що ваша мати купила ті панчохи не в крамниці, а в когось, хто прийшов до дверей?

– Так… так… справді. Тепер пригадую. Вона казала щось про те, як шкода тих нещасних людей, які ходять і намагаються щось продати.

– Але де зв’язок? – вигукнув Франклін. – Те, що людина прийшла продавати панчохи, нічого не доводить!

– Кажу ж вам, друзі, це не може бути збігом. Три злочини – і щоразу людина продає панчохи й досліджує місце.

Він повернувся до Тори.

– A vous la parole!65 Опишіть цього чоловіка.

Вона безпорадно подивилася на нього.

– Я не можу… Не знаю, як… Він мав окуляри, думаю… І поношене пальто…

– Mieux que ça, mademoiselle66.

– Він був сутулим… Я не знаю. Я на нього майже не дивилась. Він не з тих людей, яких помічають…

Пуаро похмуро сказав:

– Ви повністю маєте рацію, мадемуазель. Увесь секрет убивств прихований у вашому описі вбивці, бо, без сумніву, він був убивцею! «Він не з тих людей, яких помічають». Так, у цьому немає сумніву… Ви описали вбивцю!

Розділ двадцять другий

(Не від імені капітана Гастінґса)

І

Містер Александр Бонапарт Каст сидів непохитно. Він навіть не торкнувся сніданку, який уже захолов на тарілці. Газета прихилена до чайничка, і саме її містер Каст читав із жадібним інтересом.

Раптом він встав, хвилину походив туди-сюди, потім знову опустився на стілець біля вікна. Зі здавленим стогоном він схилив голову на руки.

Він не чув, як відчинилися двері. На порозі стояла місіс Марбері, його домовласниця.

– Я хотіла запитати, містере Каст, чи не бажаєте ви хорошого… Що сталось? Ви погано почуваєтесь?

Містер Каст підняв голову.

– Дрібниці. Це все дрібниці, місіс Марбері. Так, я не дуже добре почуваюсь цього ранку.

Місіс Марбері поглянула на тацю зі сніданком.

– Я так і зрозуміла. Ви не торкнулися сніданку. Вам знову дошкуляє голова?

– Ні. Тобто так… Я… Мені просто трохи зле.

– Так, ви вже вибачте. У такому разі ви ж нікуди не збираєтесь іти сьогодні?

Містер Каст різко підвівся.

– Ні, ні. Я мушу йти. Справи. Важливі. Дуже важливі.

Його руки тремтіли. Побачивши Каста таким схвильованим, місіс Марбері намагалася заспокоїти його.

– Гаразд, якщо треба – то треба. Далеко їдете цього разу?

– Ні. Я збираюсь до… – Секунду чи дві він вагався. – Челтнема.

Було щось дивне в тому, як невпевнено він вимовив це слово, тож місіс Марбері здивовано подивилась на нього.

– Челтнем – гарне місце, – сказала вона, підтримуючи бесіду. – Я їздила туди з Брістоля якогось року. Там такі хороші магазини.

– Гадаю, що так.

Місіс Марбері нахилилась доволі незграбно – сутулість не личила її фігурі, – щоб підняти газету, яка лежала зім’ята на підлозі.

– Тепер у газетах не пишуть нічого, крім тієї справи про вбивство, – сказала вона, подивившись на заголовки, й поклала газету назад на стіл. – У мене від цього мурашки по тілу. Я таке не читаю. Це все знову нагадує Джека-Різника.

Губи містера Каста ворушились, але не було чути ні звуку.

– Донкастер – це місце, де він збирається скоїти наступне вбивство, – сказала місіс Марбері. – Вже завтра! Скажіть чесно, у вас теж мурашки по тілу, правда? Якби я жила в Донкастері й моє ім’я починалося на літеру «Д», я б сіла в перший-ліпший потяг, ось що я б зробила. Я